Ветеран врятував покинуту вівчарку з цуценятами. Коли нахабний хазяїн прийшов качати свої права, його чекав епічний сюрприз…

Ранок приніс бліде світло та прозу життя. Потрібен був огляд, спеціальний корм і пелюшки. Назар завантажив усю компанію у свій пікап і повіз у Макарів.

Райцентр прокидався ліниво: супермаркет із яскравою вивіскою, кав’ярня-кіоск, кілька людей на автобусній зупинці. Місцеві кидали погляди на його “Навару” з військовими номерами без особливого інтересу — на Київщині до такого давно звикли. Але люди мимоволі озиралися, помітивши у вікні серйозний, вовчий профіль вівчарки.

Ветеринарна клініка була невеликою, розташованою на першому поверсі житлового будинку. Пахло медикаментами та сухим кормом. Лікарка, жінка років шістдесяти на ім’я Катерина Іванівна, зустріла Назара з професійною стриманістю. Це була висока, сухорлява жінка з тими впевненими руками, які не тремтять навіть у найскладніших ситуаціях.

— Занадто малі, — констатувала вона, обережно оглядаючи цуценят на металевому столі. Її голос був спокійним, але в ньому відчувалася сталь. — Ще тижнів зо два мали б бути біля матері в теплому вольєрі, а не на бетонному відбійнику. Ви витягли щасливий квиток. Точніше, вони витягли.

Герда стояла поруч, не зводячи очей з рук лікарки. Вона дозволяла проводити огляд, але м’язи під шерстю були напружені, як корабельні канати. Коли Катерина Іванівна простягнула руку, щоб роздивитися глибокий слід на шиї собаки, Герда на мить завмерла.

— Я це вже бачила, — тихо сказала ветеринар, насупившись. — Не саму цю собаку, а схожу ситуацію.

Вона підняла очі на Назара.

— Минулого тижня до мене заходила жінка. Надія Петрівна. Місцева, живе на старих хуторах за лісом, біля річки. Інтелігентна жінка, колишня вчителька історії. Питала про німецьку вівчарку з трьома цуценятами. Плакала так, що серце краялося. У неї руки тремтіли.

Назар відчув, як усередині клацнув невидимий тумблер.

— Вона їх шукала?

— Шукала, — кивнула Катерина Іванівна, стягуючи гумові рукавички. — Спочатку казала, що вони самі зникли, поки її не було вдома. Але потім… прохопилася. Сказала, що її син “остаточно вирішив проблему”.

— Син? — перепитав Назар, звузивши очі.

— Ігор. Ігор Завадський. Займається нерухомістю чи якимось будівництвом у Києві. Приїжджає в село рідко, але як приїде — то на всю вулицю чути скандал. Надія Петрівна його боїться, хоч і намагається це приховати. Каже мені: “Він просто дуже діловий і нервовий через бізнес”. А в самої очі, як у загнаного птаха.

Назар дістав блокнот, написав свій номер телефону і простягнув лікарці.

— Якщо ця Надія Петрівна з’явиться ще раз — дайте мені знати. Одразу ж.

Наступні дні увійшли в ритм, якого чоловік зовсім не очікував. Годування за годинами, прибирання, короткі прогулянки вздовж засніженого узлісся. Він раптом усвідомив, що втома від турботи кардинально відрізняється від бойового виснаження. Вона залишала тіло розбитим, але голову — дивовижно чистою.

Герда адаптувалася напрочуд швидко. Вона вивчила всі звуки старого будинку: як гуде старенький холодильник “Дніпро”, як риплять мостини під вагою кроків, як шумить сосна, коли вітер міняє напрямок. Вдень вона ходила за Назаром, тримаючи дистанцію в кілька кроків, але ніколи не випускала його з поля зору.

На четвертий вечір стався момент, який змусив “Кременя” насторожитися.

Сонце вже сіло, кімната потонула в густих, чорнильних сутінках. Назар сидів за столом, методично перевіряючи своє спорядження — звичний ритуал, який допомагав йому зосередитися.

Раптом Герда різко підвелася. Вуха напружилися, все її тіло перетворилося на натягнуту струну. Назар завмер, не відпускаючи ліхтарика, який щойно тримав у руках.

— Що там? — запитав він ледь чутно.

Вівчарка підійшла до вхідних дверей, але не загавкала. Вона обернулася до нього, подивилася пильно, а потім знову перевела погляд на двері. Вона чітко показувала: “Там хтось є”.

Назар взяв потужний тактичний ліхтар і безшумно вийшов на веранду. Темрява, чорні стовбури сосен, абсолютна тиша лісової глушини. Жодного руху. Але Герда стояла поруч, її ніс жадібно ловив холодне повітря, а погляд був прикутий до темної лінії ґрунтової дороги, що ховалася за деревами.

Кілька хвилин вони стояли там, двоє нічних вартових. Потім, так само раптово, Герда розслабилася, голосно видихнула і розвернулася, щоб піти в дім. Хтось пішов геть.

Назар залишився на веранді ще на хвилину, вдивляючись у морок. Він не вірив у містику чи привидів. Він вірив у розвіддані. І його найкращий “розвідник” щойно повідомив, що спокій закінчився. Ігор Завадський або його люди почали промацувати ґрунт.