«Мені не потрібен цей тягар!» Донька довела вагітну матір до фатальних пологів і покинула сестер. Те, що сталося з двійнятами через 18 років, вражає до сліз…

Але їхня самовпевненість виявилася фатальною помилкою. Вони навіть у найстрашніших снах не могли припустити, що Надія саме в ці секунди перебувала в якомусь прикордонному, химерному стані між життям і мороком. Її підсвідомість якимось дивом виринула на поверхню і чітко вловила сенс їхніх жорстоких слів про приречене, скалічене майбутнє її омріяних дітей. І цього жахливого усвідомлення вистачило, щоб зламати її остаточно.

Тієї ж миті тіло жінки на операційному столі конвульсивно здригнулося. А вже через кілька секунд стерильну тишу розірвав тривожний, безперервний, пронизливий писк кардіомонітора і зляканий крик лікаря-анестезіолога:

— Богдане Анатолійовичу! У пацієнтки тиск критично падає в прірву! Серцебиття ниткоподібне! Зупинка! Ми її втрачаємо!

— Адреналін! Дефібрилятор! Заряд! Швидко! — скомандував головний хірург, миттєво кидаючись до столу.

Увесь медичний персонал блискавично кинувся на порятунок, проводячи інтенсивні реанімаційні заходи, але найгірше вже сталося. Через двадцять хвилин безперервної, відчайдушної боротьби Надії Ковальчук не стало. Її змучений віком, важкою працею та виснажливою вагітністю організм просто не витримав такого пекельного психологічного і фізичного навантаження. Він здався. На очі досвідчених акушерок та самого суворого Богдана Анатолійовича навернулися непрохані сльози безсилля, а ті самі молоді лікарі винувато, опустивши голови, позадкували до холодної кахельної стіни.

Проте, як кажуть у народі, біда ніколи не ходить одна. Вже через кілька годин після трагедії збулися найгірші, найчорніші медичні прогнози того самого молодого лікаря-асистента. Недоношені діти Надії дійсно з’явилися на світ з украй важкими вродженими патологіями.

У першої дівчинки виявили серйозну проблему: зоровий нерв не встиг до кінця сформуватися — крихітка практично нічого не бачила і мала величезний ризик залишитися тотально незрячою на все життя. А у другої неонатологи під час обстеження діагностували найскладнішу, критичну ваду серця. “Без термінової, надзвичайно дороговартісної кардіохірургічної операції за кордоном ця дитина й двох місяців не протягне”, — суворо і беземоційно констатували спеціалісти.

Новина про раптову смерть коханої, єдиної дружини Надії та страшні, майже безнадійні діагнози довгоочікуваних донечок стала тим самим нищівним ударом для Степана.

Ні, він не спробував накласти на себе руки, як дехто міг би одразу подумати. Але його мозок, намагаючись хоч якось захистити крихку людську психіку від болю, який просто неможливо було витримати живою людиною, тихо і непомітно зламався. Розум міцного, сильного чоловіка назавжди відмовився приймати ту моторошну реальність, що сталася тієї фатальної ночі в лікарні, і наглухо зачинив двері у свій власний, вигаданий світ.

Вже за кілька днів тиха, затишна Яблунівка гула, мов розтривожений бджолиний вулик. Страшна, не вкладається в голові трагедія родини Ковальчуків миттєво облетіла кожну хату, ставши головною темою для обговорень.

— Ой, чула, Маріє, що робиться? Степан-то наш геть розумом рушив після того, як Надійку в тій столичній лікарні не врятували. От тобі святий хрест, особисто вчора бачила! — бідкалася пані Галина, стоячи біля старого дерев’яного паркану і притискаючи руки до щік. Колись вона працювала разом із покійною на сільській пошті і була її найближчою подругою.

— Та ти що, Галю? Боже ж мій… — жахнулася співрозмовниця. — А я ж думаю, чого він з двору не виходить.

— Та я вчора до нього зайшла, хотіла обережно розпитати, на коли ж похорон планувати, щоб людям сказати. Так він підняв на мене такий скляний, чумний погляд, усміхається і починає нести абсолютну нісенітницю! Мовляв, Надя до сестри поїхала в гості, скоро повернеться… Не витримав, бідний мужик, такого бездонного горя. Розум як ножем відрізало, — витираючи сльози кінчиком хустки, розповідала Галина.

Хоча сільські розмови часто грішать перебільшеннями та вигадками, цього разу кожне слово виявилося моторошною, безжальною правдою. І саме в цю правду категорично відмовлялася вірити їхня донька Діана.

Раптова, шокуюча смерть матері на операційному столі врешті-решт пробила навіть її товсту броню егоїзму та байдужості. Дівчина, хоч і крутилася у своєму ілюзорному столичному світі, завжди підсвідомо сприймала батьків як щось вічне і непорушне. Вони мали бути десь там, у селі, завжди готові надіслати грошей на картку, передати сумку з домашньою ковбасою чи просто мовчки вислухати її скарги. Вона виявилася абсолютно, катастрофічно не готовою до їхнього раптового відходу у вічність.

Проте навіть зараз, стоячи перед прірвою цієї втрати, Діані і на думку не спадало, що у фатальному серцевому нападі матері є її пряма, беззаперечна провина. Її серце настільки зачерствіло в нескінченній гонитві за міражами великого міста, що вона не відчувала ані краплі справжнього каяття. Натомість її свідомістю керував холодний, липкий страх перед фінансовою відповідальністю, яка раптово важкою брилою звалилася на її тендітні плечі.

Наступного ранку Діана, невдоволено кутаючись у пальто, зайшла на батьківське подвір’я.

— Тату… Треба щось вирішувати. Треба маму з моргу забирати, ховати якось… Давай визначатися з похороном, гроші сільські хай зберуть, чи як це у вас робиться… — нервово смикаючи пасмо висвітленого волосся, кинула дівчина, переступаючи поріг столярної майстерні.

Степан спокійно сидів за своїм улюбленим робочим столом. Навколо пахло свіжою сосновою стружкою. Він зосереджено, з неймовірною ніжністю майстрував із невеликого шматка дерева дитячу іграшку — маленьку пташку. Почувши голос доньки, він підвів на неї ясний, абсолютно безтурботний погляд.

— Що таке, доцю? Ти про що взагалі зараз говориш? Кого нам ховати? — як ні в чому не бувало, щиро і тепло усміхаючись, здивовано перепитав батько. — Мама ж поїхала до своєї старшої сестри, тітки твоєї Ольги. Скоро вже повернеться, обіцяла до неділі пирогів напекти і встигнути.

— Тату, ти що, знущаєшся?! — Діана різко відсахнулася, відчуваючи, як по спині повзе крижаний піт. — Тітка Ольга померла від інсульту п’ять років тому! Ми ж самі її ховали! А вчора… вчора і мама померла в лікарні! Ти ж сам мені дзвонив!

Степан раптом спохмурнів. Він відклав дерев’яну пташку, суворо звів брови і покартав її пальцем, ніби сварив маленьку, неслухняну дитину за витівку.

— Ай-яй-яй, Діаночко… Знову ти тих своїх дорослих книжок про покійників начиталася чи кіно страшного по телевізору надивилася! От мама приїде з гостей і точно задасть тобі доброго прочухана за ці дурощі, ой задасть! Ти краще подивися, яка погода надворі чудова, сонечко весняне світить. Піди-но краще погуляй з дівчатами на вулицю. А то скоро перше вересня, до школи підеш, у шостий клас перейшла, там уроки почнуться — ніколи буде по вулицях ганяти. Тільки допізна не затримуйся, щоб ми з мамою не хвилювалися!

Діана з непідробним, первозданним жахом дивилася на рідного батька. Його очі були порожніми, немов дві скляні кульки. Свідомість Степана намертво застрягла десь у далекому, щасливому минулому, звідки вже не було вороття. Більше дівчина не змогла вимовити жодного слова. Від тваринного страху перед цим тихим, усміхненим божевіллям у неї затряслися руки й підкосилися ноги. Не впоравшись із панікою, вона стрімголов вибігла з рідного двору на запилену вулицю і щосили затарабанила кулаками в хвіртку сусідського будинку.

— Пані Галино! Будь ласка, відчиніть! Допоможіть! — істерично, зриваючи голос, закричала вона.

— Іду, іду, не ламай хвіртку, бо з петель знімеш! — почувся стурбований голос із глибини подвір’я, і за мить на порозі з’явилася Галина, витираючи мокрі від прання руки рушником.

— Діано, дитино, що в тебе скоїлося? Чого кричиш на всю Яблунівку? — схвильовано запитала літня жінка, побачивши бліду як смерть сусідку.

— Там… маму треба з перинатального центру забирати і ховати… А тато… він… — Діана зам’ялася, судомно ковтаючи сльози страху і повітря. — Він геть усе забув! Наче йому пам’ять стерли! Каже, що я мала і в школу йду, а мама просто в гостях у покійної тітки! Допоможіть мені, я вас дуже благаю, я сама з цим не впораюся!

— Ох, бідна ти дитино, — важко, з величезним сумом зітхнула Галина, повільно перехрестившись. — Мала ти рацію, Діаночко. Буває в житті такий страшний біль, такий розпач, з яким просто не кожна людина може впоратися. Ось і твій батько… Він не витримав. Його розум просто сховався від цього чорного горя, щоб не розірвало серце.