«Мені не потрібен цей тягар!» Донька довела вагітну матір до фатальних пологів і покинула сестер. Те, що сталося з двійнятами через 18 років, вражає до сліз…
До приїзду карети швидкої допомоги Надія перебувала в глибокому напівнепритомному стані, який переривався лише новими приступами нестерпного болю. До столичного обласного перинатального центру вони мчали нічною трасою з увімкненими сиренами та проблисковими маячками. Ця дорога здалася Степанові дорогою до пекла, що тривала цілу вічність.
Вже в яскраво освітленому коридорі лікарні, на каталці, просто перед великими металевими дверима в операційний блок, Надія на мить розплющила очі. Остаточно втрачаючи останні краплі життєвої енергії, вона змогла лише ледь чутно, самими губами прошепотіти чоловікові, який біг поруч:
— Прощавай, мій Стьопо… Бережи наших дівчаток. Не кидай їх сиротами, благаю тебе.
— А ти як же?! Надю, не смій так казати! — заливаючись сльозами і міцно стискаючи її холодну долоню, скрикнув чоловік.
— Мене, напевно, більше не буде на цьому світі… — з неймовірним, останнім зусиллям вимовила жінка.
Її рука безсило вислизнула з долоні Степана, і двері операційної з глухим стукотом зачинилися, відрізавши його від найдорожчої людини.
Кожна хвилина, проведена в тьмяно освітленому, холодному коридорі приймального відділення перинатального центру, перетворювалася для Степана на персональне коло пекла. Навіть він, звичайний сільський столяр, абсолютно далекий від тонкощів медицини, чудово усвідомлював масштаби катастрофи: їхні дівчатка з’являться на світ лише на сьомому місяці, глибоко недоношеними та беззахисними. А це означало, що попереду маячили колосальні проблеми зі здоров’ям, вирішити які могло лише справжнє диво.
Сама Надія перед тим, як двері операційної зачинилися, виглядала настільки виснаженою і блідою, що її останні, прощальні слова гострим ножем врізалися в пам’ять чоловіка. Пекучий біль та чорний відчай роздирали його змучену душу на дрібні шматки. Він ледве тримався на ногах від пережитого шоку. Геть знесилений, Степан важко опустився на жорсткий пластиковий стілець під стіною, відкинув голову назад і, не витримавши нервового перенапруження, на кілька коротких хвилин провалився в тяжке, тривожне забуття.
Вирвав його з цього стану легкий, обережний дотик до плеча.
— Чоловіче, прокидайтеся. Вам тут сидіти не можна, це стерильна санітарна зона, — тихо, але наполегливо промовила медична сестра середніх літ із добрим, співчутливим поглядом.
— Але ж там моя дружина зараз… Її оперують… Пологи дуже важкі, вона ж немолода вже, — стрепенувшись, ніби від несподіваного удару струмом, захвилювався Степан, підскакуючи на ноги.
— Не панікуйте завчасно. Тут щодня всі народжують, це ж обласний перинатальний центр, наші лікарі і не таке бачили. Як тільки хірургічне втручання успішно завершиться і ваші дітки з’являться на світ, до вас обов’язково вийде черговий лікар і все розповість, — лагідно пообіцяла жінка.
Насправді ця досвідчена медсестра чудово знала історію незвичайної літньої пацієнтки з села. Та й не тільки вона — весь поверх із санітарками включно гудів від цієї безпрецедентної новини. Вкрай рідко сюди привозили на пологи жінок, які розміняли шостий десяток. Увесь персонал прекрасно розумів, що ризики в такому віці просто захмарні, і ніхто не брався прогнозувати фінал. Проте медсестра не стала добивати і без того вбитого горем, посивілого за одну ніч чоловіка, професійно зробивши вигляд, що це звичайна рутинна операція.
Степан понуро опустив погляд і, човгаючи ногами, поплівся до виходу в головний хол лікарні. Незважаючи на страшенну, свинцеву втому, що сковувала тіло, він категорично не хотів іти на свіже повітря чи повертатися додому. Залишаючись тут, за кілька десятків метрів від операційної, він відчував невидимий зв’язок зі своєю дружиною. А в Яблунівці що на нього чекало? Самотні голі стіни і спогади, від яких хоч вовком вий на місяць.
Йому хотілося забитися в куток і розридатися в голос, давши волю чоловічим сльозам, якби не раптова поява доньки Діани.
Коли Степан побачив її в просторому фоє перинатального центру, його просто затрусило від нестримного обурення. До самісінького нутра. Діана зручно вмостилася на м’якому шкіряному диванчику і, ніби абсолютно нічого не сталося, весело хихикала, активно щебечучи по своєму новенькому, дорогому айфону. Вона безтурботно домовлялася про вечірню тусовку з якоюсь подругою в модному столичному барі, наглухо ігноруючи той факт, що буквально за стіною її рідна мати веде відчайдушну боротьбу за життя.
«Яка ж безсердечність… Яка крижана, тваринна жорстокість по відношенню до тієї, хто тебе народив, — з невимовним жахом подумав Степан, стискаючи кулаки. — Сама своїми криками довела матір до реанімації завчасно, а тепер їй хоч би хни. Байдуже».
Він важко пройшов повз доньку, навмисно навіть не глянувши в її бік. Дивитися в ці порожні очі, а тим більше говорити з нею зараз, він просто не міг фізично. Степан знову знайшов вільне місце в напівтемному кутку залу і міцно заплющив очі. Образ його коханої Надії постав перед ним настільки чітко і яскраво, ніби вона в цю саму секунду стояла поруч, усміхаючись. Тільки тепер, опинившись перед прірвою можливої втрати, цей мовчазний майстер усвідомив, що дружина завжди була його найміцнішим тилом, його єдиним сенсом існування. І як же рідко він казав їй про своє кохання, вважаючи це непотрібними сентиментами.
Якби ж він тільки міг знати, що тінь безвиході та смерті вже невидимим саваном витала не лише в його тривожних думках, а й у стерильній, залитій холодним світлом операційній, де бригада найкращих хірургів відчайдушно билася за життя Надії та її малюків.
Жінка, як і раніше, перебувала у стані глибокого медикаментозного сну. Попри критичні показники, хірургам вдалося філігранно і швидко провести кесарів розтин. Двоє крихітних, червонуватих немовлят, вагою трохи більше кілограма кожна, були миттєво передані до рук неонатологів. Ті одразу ж помістили семимісячних дівчаток у спеціальні високотехнологічні кювези для підтримки життєдіяльності та дихання.
Тим часом молодий, амбітний і надто самовпевнений лікар-асистент Максим, знімаючи медичні рукавички, не витримав і цинічно, впівголоса кинув своєму колезі:
— Ну от хоч стій, хоч падай… Поясніть мені, навіщо було взагалі зберігати цю вагітність у п’ятдесят шість років? Це ж абсолютне божевілля і безвідповідальність! Куди дивилися гінекологи в їхній глибинці? Це ж треба так безглуздо ризикувати собою, щоб потім приїхати до нас і народжувати раніше терміну.
— І не кажи, колего, — так само тихо, киваючи головою, погодився його напарник. — Жінка сама зараз на волосині від смерті гойдається, а ці діти, якщо їх навіть і витягнуть, так стовідсотково з важкими патологіями залишаться. Це навіть до ворожки не ходи, медична статистика — річ уперта і безжальна. Інваліди з дитинства.
— Ану замовкніть обидва, молодики! — раптом грізно, металевим шепотом осадив їх сивочолий головний хірург Богдан Анатолійович, гнівно бликнувши очима з-під окулярів. — Як вам взагалі совісті вистачає такі цинічні речі в операційній плести, та ще й просто над головою пацієнтки?!
— Та ми ж, Богдане Анатолійовичу, нічого такого не мали на увазі… Тільки об’єктивні медичні факти озвучили, — залепетало молоде покоління лікарів, миттєво знітившись. — До того ж жінка під глибоким наркозом, вона в такому стані все одно абсолютно нічого не чує і не розуміє.
