«Мені не потрібен цей тягар!» Донька довела вагітну матір до фатальних пологів і покинула сестер. Те, що сталося з двійнятами через 18 років, вражає до сліз…

Травневе сонце щедро заливало подвір’я Ковальчуків густим, майже літнім теплом. П’ятдесятишестирічна Надія Михайлівна, пораючись на своєму ідеально доглянутому городі в мальовничій Яблунівці, що розкинулася на пагорбах неподалік Києва, саме дбайливо прикопувала останній кущик сортових помідорів.

Раптом її тіло ніби пронизало розпеченим прутом. Різкий, пекучий спазм унизу живота змусив жінку зойкнути на весь двір. Вона випустила з рук сапу, вкриту вологою землею, і важко осіла просто на свіжоскопану грядку.

— Матінко Божа, та що ж це таке коїться… — простогнала вона, хапаючи ротом повітря і намагаючись вгамувати біль.

Перечекавши кілька хвилин, поки накот трохи відпустить, Надія з жахом прислухалася до власних відчуттів. Її серце калатало десь у самому горлі, відбиваючи шалений ритм паніки. Раніше її здоров’я ніколи не давало таких страшних збоїв.

«Ну от і все. Мабуть, кінець мені прийшов. Якась пухлина росте чи ще якась смертельна біда… А я ж так мріяла ще пожити, так хотіла дочекатися, поки Діаночка наша заміж по-людськи вийде, онуків мені подарує», — гіркі думки роєм закрутилися в голові, а по розпашілому від роботи обличчю покотилися великі, солоні краплі сліз.

Сяк-так обтерши брудні долоні об фартух, жінка ледве звелася на ноги. Зігнувшись у три погибелі, немов старезна немічна бабця, вона повільно поплелася до будинку. Від життєрадісного настрою не лишилося й сліду — на душі було чорно й тоскно.

У дворі густо пахло сосновою смолою та свіжою стружкою. Її чоловік, Степан, був майстром від Бога і тримав власну столярню одразу за літньою кухнею. Чоловік він був надійний, працьовитий, мов мураха, але мав одну специфічну рису: терпіти не міг, коли щось ішло не за його графіком. Будь-яке порушення звичного порядку миттєво робило його буркотливим.

— Господине, а що в нас сьогодні на обід планується? — по-хазяйськи поцікавився Степан, ретельно витираючи могутні руки від деревного пилу, щойно Надія важко переступила поріг веранди.

— Там у холодильнику вчорашній борщ стоїть… розігрій собі, — ледь чутно, надломленим голосом відказала вона.

Жінка важко опустилася на старенький кухонний диванчик, оббитий квітчастою тканиною, і несподівано розридалася. Її плечі здригалися від такого відчайдушного, голосного плачу, що чоловік аж закляк на місці від несподіванки. Кинувши рушник на стіл, Степан миттю опинився поруч і міцно обхопив дружину за тремтячі плечі.

— Надю, ти чого?! Що трапилося? Гаманець на базарі витягнули чи з кимось із сусідів поскандалила?

— Віджила я своє, Стьопо… Вмираю я, — ковтаючи сльози і ховаючи обличчя в долонях, видавила Надія.

— Ти що таке верзеш на рівному місці? — брови Степана поповзли високо вгору від такого шокуючого зізнання. — З якого дива такі думки?

— Болить усередині так, що хоч на стіну лізь. І спину ломить, і сили геть покинули. Це точно якась хвороба невиліковна мене точить, — заїкаючись, пояснювала вона своє горе.

Степан примружився, уважно оглянув свою благовірну з ніг до голови, потім полегшено зітхнув і сів поруч.

— Ой, Надю, не гніви Бога, вигадуєш казна-що, — цілком розсудливо відповів він, анітрохи не піддавшись жіночій паніці. — Ти на себе в дзеркало давно дивилася? Пам’ятаєш, як наша сусідка Галина захворіла по-справжньому? Так вона за місяць висохла, як тріска, вітром хитало. А ти в мене он яка — кров з молоком! Та ще й погладшала останнім часом добряче. Звідки ж у смертельно хворої такий апетит і щоки рум’яні?

Ці слова раптом змусили Надію припинити голосити. Жінка замислилася.

«А й справді… Стьопа діло каже. Мене ж останні місяці й справді розносить як на дріжджах, хоча їм не більше звичайного. Хоча, чому дивуватися? П’ятдесят шість років — вік бере своє. Мабуть, це клімакс так дається взнаки, обмін речовин міняється, гормони скачуть», — промайнуло в її голові.

Від цих логічних роздумів паніка трохи відступила, а разом із нею притупився й біль, залишивши по собі лише тягучу втому.

— Знаєш що, сходи-но ти завтра до Оксани в амбулаторію. Вона дівчина грамотна, хай подивиться, тиск зміряє, може, на УЗД в район направить, — лагідно порадив Степан, погладивши дружину по руці. — Давай, вмивайся холодною водою, та сідатимемо їсти.

— Дякую, чоловіче. Так і зроблю, — зітхнула Надія, витираючи заплакані очі.

Наступного ранку жінка вже чекала в світлому коридорі місцевої сільської амбулаторії. Фельдшерка Оксана — молода, вродлива дівчина з трохи сумним поглядом — перебралася до Яблунівки зі столиці кілька років тому і швидко завоювала повагу всього села. Вона ставилася до пацієнтів з неймовірною теплотою.

Побачивши Надію Михайлівну, Оксана розпливлася в щирій усмішці.

— Доброго ранку! Заходьте, сідайте зручніше. Розказуйте, що вас до мене привело? — привітно запитала медикиня, відкладаючи журнали.