Зарозуміла професорка пообіцяла шлюб тому, хто розв’яже неможливу задачу. Вона зблідла, коли до крейди потягнувся звичайний прибиральник…

Він усміхнувся так щиро, що дрібні зморшки в куточках його очей розгладилися.

— Я хочу сказати, що те твоє рівняння було найскладнішою задачею за всі мої останні п’ять років. Але щоб до кінця зрозуміти і довести, наскільки сильно я тебе кохаю… на це в мене може піти все життя. Хороша новина полягає в тому, що ми, математики — напрочуд терплячі люди.

Аліна розсміялася — дзвінко, вільно і безмежно щасливо. Цей щирий сміх не мав нічого спільного з тим холодним знущанням, яким вона захищалася стільки років.

— Дуже добре, що в нас тепер обох є безстрокові контракти з університетом. Часу вистачить.

Він притягнув її до себе, і там, у розкішному фойє готелю «Столична Перлина», за кілька метрів від найвидатніших умів сучасності, Ілля Величко вперше поцілував Аліну Романову. Рівняння, яке звело їх разом, тепер було опубліковане і визнане всім світом. Але доведення їхнього кохання не потребувало жодного експертного рецензування. Воно було записане в тому просторі довіри, який вони створили одне для одного.

Минуло шість місяців. Столиця буяла травневим цвітом.

Університет влаштував урочисту церемонію офіційного привітання доктора Іллі Величка у складі професорсько-викладацького колективу. Він прийняв посаду провідного дослідника з однією категоричною умовою, від якої не відступив: він продовжував виконувати обов’язки прибиральника рівно одну годину щодня, рано-вранці.

— Це тримає мене на землі, — пояснив він тоді спантеличеному декану. — Це нагадує мені, що кожна людина в цій будівлі, незалежно від того, миє вона підлогу чи відкриває нові галактики, заробляє на хліб чесною працею. І вона заслуговує на безумовну повагу.

Декан Роман Тарасович, несподівано для всіх усвідомивши глибину цих слів, не лише погодився, але й запустив кардинальні реформи. Технічний персонал університету нарешті отримав підвищення зарплат, медичне страхування та право голосу на вчених радах.

Церемонія проходила в тій самій Великій фізичній аудиторії. Тільки цього разу Ілля стояв за трибуною у статусі зірки світової науки, а Аліна гордо сяяла поруч із ним. За вікнами розпускалися знамениті київські каштани, наповнюючи залу свіжим, солодким повітрям. У залі сиділи не лише академіки, але й уся зміна університетських прибиральників — Ілля особисто наполіг, щоб для них звільнили весь перший VIP-ряд.

Його промова була короткою, але пробирала до мурашок.

— Пів року тому я стояв на цьому самому місці і розв’язав надскладну задачу на дошці. Але справжня проблема, яка потребувала вирішення в цих стінах, була зовсім не математичною. Вона була людською. Вона стосувалася того, як ми звикли дивитися на інших зверху вниз, замість того, щоб дивитися їм прямо у вічі.

Він обернувся до Аліни. Її очі блищали від сліз гордості.

— Професорка Романова кинула мені виклик. Але натомість вона дала мені дещо незмірно цінніше за будь-яке доведення. Вона подарувала мені сміливість знову стати самим собою. А потім навчила, що бути просто собою, з усіма шрамами і слабкостями — цього вже цілком достатньо для щастя.

Аудиторія вибухнула оплесками, але Ілля знову підняв руку. Зала миттєво стихла.

— Є ще одна річ. Аліно Марківно. Пів року тому ви при всіх дали обіцянку. Так, це був жарт. Але в математиці і в житті обіцянка є обіцянка.

Він несподівано опустився на одне коліно прямо посеред сцени. З кишені піджака він дістав просту, елегантну срібну каблучку з невеликим діамантом, який миттєво зловив сонячний промінь і спалахнув, мов крихітна зірка. Аудиторія ахнула єдиним подихом.

— Я розв’язав ваше рівняння. Обидва варіанти, якщо бути точним. Тож, Аліно… вийдеш за мене заміж? Не через дурне парі, а тому, що ти стала головною, найважливішою константою в кожному рівнянні мого життя.

Зала завмерла в абсолютній тиші. Аліна стояла незрушно кілька секунд, закривши рот долонями. А потім розсміялася — тепло, ніжно і сповнена беззаперечного щастя.

— Так, — сказала вона в мікрофон, тягнучи його за руку, щоб він швидше підвівся. — Так! Але в мене теж є одна умова, докторе Величко. Ти маєш нарешті навчити мене тому другому розв’язку. Ми ж тепер рівні, пам’ятаєш?

Коли їхні губи зустрілися, Велика аудиторія вибухнула такими оваціями, які, здавалося, було чути аж на самісінькому Хрещатику. Студенти свистіли, прибиральниці в першому ряду витирали сльози хустинками, а поважні академіки плескали стоячи.

Професор Гавриленко, спостерігаючи за цим зі свого місця, нахилився до колеги і усміхнувся у сиві вуса.

— Знаєш, за сорок років викладання я ще ніколи не бачив, щоб вища математика так міцно об’єднувала людські долі.

Його колега ствердно кивнув, не відриваючи погляду від щасливої пари на сцені.

— Можливо, це тому, що вони насправді весь цей час шукали не “ікс”. Вони шукали “ігрек”. Те, заради чого ми взагалі живемо і творимо. Бо геніальність без людяності — це дійсно просто холодне світло.

Надворі буяла столична весна. Колишній прибиральник, який повернув собі світове ім’я, і колишня “крижана королева”, яка навчилася любити, йшли довгим університетським коридором, міцно тримаючись за руки. Вони впевнено крокували у своє спільне майбутнє, яке, подібно до найкращих математичних теорем, було бездоганно елегантним у своїй простоті та абсолютно нескінченним у своєму потенціалі.