Зарозуміла професорка пообіцяла шлюб тому, хто розв’яже неможливу задачу. Вона зблідла, коли до крейди потягнувся звичайний прибиральник…
Ілля мовчки опустив очі і розвернувся до виходу. Але його погляд, ніби намагнічений, ковзнув по написаному на дошці. У складній структурі формул була прихована дрібна, але фатальна помилка. Інстинкт математика, який він роками намагався придушити, спрацював блискавично.
— У третьому рядку… там має бути знак мінус, — тихо, але чітко промовив він.
В аудиторії повисла така тиша, що було чути, як за вікном вітер жене сухе листя по асфальту. Два десятки пар очей втупилися в людину зі шваброю. Обличчя Аліни пішло червоними плямами.
— Що ви собі дозволяєте? — прошипіла вона, стискаючи крейду так, що та ледь не луснула.
— Вибачте. Я просто… я піду, — Ілля знітився, усвідомивши, що накоїв.
Але худенький хлопець на першій парті, що до цього швидко клацав по клавіатурі ноутбука, раптом підвів голову.
— Аліно Марківно… — голос студента здригнувся. — А чоловік має рацію. Програма показує, що там справді помилка зі знаком. Все доведення сиплеться.
Приниження вдарило Аліну під дих. Вона відчула, як палають щоки. Мовчки, не дивлячись в зал, вона стерла плюс і намалювала мінус. Повітря в кабінеті стало задушливим від колективного студентського сорому за викладачку.
Вона повільно повернулася до Іллі. Її очі звузилися, а на губах з’явилася посмішка, від якої віяло морозом.
— Що ж… раз ви в нас такий прихований талант, — голос Аліни дзвенів від ледь стримуваної люті. — Можливо, ви впораєтеся з тим моїм рівнянням? До вечора понеділка. І так, пропозиція щодо шлюбу залишається в силі. Доведіть, чого ви варті, якщо ви такий розумний.
Вона чекала, що він зіщулиться і втече. Але пальці Іллі намертво вчепилися в пластикову ручку візка. Вперше за довгі п’ять років у його порожній душі спалахнула іскра. Він відчув шалене, дике бажання хоча б на мить скинути цю синю робу і знову стати тим, ким він був народжений.
Він підняв погляд. Його очі зустрілися з її колючим поглядом.
— Добре, — відповів він рівним, до жаху спокійним голосом. — Дайте мені рівно один тиждень.
БЛОК 2
Аліна витріщилася на нього, наче він щойно повідомив їй, що закони гравітації більше не діють. Лише раз її вії здригнулися, видаючи масштаб внутрішнього шоку від такого нахабства. А вже за мить високі стіни аудиторії відбили її різкий, майже істеричний сміх.
— Домовилися, — випалила вона, обпікаючи його зневажливим поглядом. — Рівно один тиждень. Тільки не смійте мене розчарувати.
Коли колеса старого прибирального візка глухо загуркотіли коридором, Аліна кинула студентам фразу, яка ще довго луною відбивалася в пам’яті кожного присутнього: «Ось що буває, коли люди забувають, на якому вони щаблі еволюції».
Тієї ж ночі, коли останні студенти розбрелися по гуртожитках, Ілля вперше за роки свого добровільного заслання зробив те, чого уникав, як вогню. Його магнітний ключ техперсоналу давав доступ до всіх приміщень, і він безшумно прослизнув до наукової бібліотеки Столичного університету. Відділ вищої математики постав перед ним у тьмяному світлі чергових ламп, нагадуючи покинутий храм його згаслих надій. Кожен корінець, кожна пожовкла сторінка старих монографій були фізичним нагадуванням про те життя, яке він власноруч пустив під укіс.
Пальці Іллі обережно ковзнули по книжкових полицях, миттєво згадуючи ту специфічну, шорстку текстуру академічних видань. Ніздрі вловили неповторний аромат старих сторінок і друкарської фарби, який для нього завжди пахнув домом.
Рівняння, яке Аліна Романова залишила на дошці, було не просто складною задачею. Це був витончений акт математичного садизму. У ньому химерно перепліталися елементи топології, теорії чисел та квантової механіки — комбінації, які за всіма законами логіки мали б конфліктувати. Це була ідеальна пастка, сконструйована геніальним розумом з єдиною метою: публічно розмазати по стінці будь-якого дурня, який наважиться її торкнутися.
Ілля розклав чисті аркуші на масивному дубовому столі в найглухішому кутку читальної зали, ховаючись від об’єктивів камер спостереження. Звичний алгоритм мислення прокидався в ньому важко, ніби іржавий механізм. Він почувався піаністом-віртуозом, який п’ять років не торкався клавіш і тепер зі страхом опускав руки на інструмент.
З кожним написаним символом він ніби повертався додому і водночас прощався з ним назавжди. Перед очима постійно виринало обличчя матері. Але не те бліде, змучене болем обличчя з реанімації, а світле і сповнене гордості — таке, яким воно було, коли дванадцятирічний Ілля приніс додому золоту медаль з всеукраїнської олімпіади.
«У тебе особливий дар, синку», — любила повторювати пані Олена, м’яко торкаючись його плеча. — «Ніколи і нікому не дозволяй змушувати тебе відчувати сором за свій розум».
Але глухий, паралізуючий сором був єдиним його супутником останні п’ять років. Сором за те, що його геніального дару виявилося замало, аби врятувати її від смерті.
До третьої ночі він списав дрібним, ледь розбірливим почерком двадцять сторінок. Ілля вибудовував гіпотези, розбивав їх на друзки і починав знову, кружляючи навколо проблеми, наче голодний звір навколо здобичі. Синя уніформа тепер здавалася йому безглуздим театральним костюмом, який тиснув і заважав дихати.
Коли за вікнами почав сіріти холодний київський світанок, він акуратно зібрав свої чернетки, надійно сховав їх у своїй тісній підсобці серед відер із хлоркою та швабр, і вийшов на ранкову зміну. Протираючи широкі підвіконня на кафедрі, він раптом підняв очі і побачив те, чого ніколи раніше не помічав.
У деяких кабінетах усе ще горіло світло — там молоді аспіранти та сивочолі професори до ранку билися зі своїми власними науковими демонами. Він був не самотній у цьому нескінченному танці з цифрами, просто його сцена була в тіні. Коли коридором пройшла професорка Юлія Марченко, вона вперше за весь час не промайнула повз нього, як повз порожнє місце. Жінка привітно кивнула:
— Доброго ранку, Ілле.
