Сім років він сам виховував сина, оплакуючи дружину. Поки малий не впізнав маму в нареченій на чужому весіллі…

Гучна музика продовжувала грати, гості аплодували, вигукуючи привітання, але для Тараса весь світ стиснувся до розмірів яскраво освітленої сцени. Він стояв посеред розкішного залу, міцно стискаючи маленьку, тремтячу долоню Остапа.

Раптом погляд Соломії, яка з усмішкою оглядала гостей, ковзнув по залах і зупинився просто на Тарасові. Її усмішка миттєво згасла, ніби хтось натиснув вимикач. Обличчя зблідло так сильно, що здавалося натертим крейдою. Вона похитнулася на своїх високих підборах і випустила з рук вишуканий букет білих орхідей, який з глухим стукотом впав на паркет.

Музика здавалася їй білим шумом. Соломія зробила невпевнений крок уперед, відпустивши руку здивованого Богдана.

— Тарасе… Боже мій, Тарасе… — її губи беззвучно прошепотіли його ім’я, але він прочитав його по артикуляції.

Вона швидко спустилася сходами зі сцени, ігноруючи запитальні погляди гостей. Підійшовши ближче, Соломія зупинилася за крок від нього. Її очі наповнилися сльозами, а голос тремтів:

— Тарасе, я… я думала, ви поїхали назавжди. Я все поясню, благаю тебе, дай мені шанс… Це все батько, він переконав мене, що так буде краще…

Тарас дивився на неї, але не бачив тієї дівчини, яку колись безтямно кохав. Перед ним стояла чужа жінка в дорогих прикрасах, яка дозволила поховати себе заживо заради комфорту і грошей. Усе стало кристально ясно: її владний батько інсценував смерть, щоб назавжди розірвати їхній зв’язок, а вона… вона просто погодилася з цим. Жодного разу за сім років вона не спробувала знайти сина.

— Пояснити що? — голос Тараса звучав тихо, але в ньому було стільки металу, що Соломія інстинктивно відсахнулася. — Що твій батько вигадав твою смерть, а ти спокійно жила, викресливши власну дитину з пам’яті? Ти не просто зрадила мене, Соломіє. Ти зрадила його.

Він кивнув на Остапа, який злякано тулився до батькової ноги, дивлячись на незнайому красиву тьотю в білій сукні.

Богдан, помітивши неймовірну напругу, швидко підійшов до них. На його обличчі читалися розгубленість і тривога.

— Тарасе, що тут відбувається? Ти… ти її знаєш? — тихо спитав наречений, переводячи погляд з блідої Соломії на суворого лісника.

Тарас важко зітхнув, подивившись у вічі своєму найкращому другові. Йому було нестерпно боляче руйнувати чуже свято, але брехня зайшла надто далеко.

— Так, Богдане. Я її знаю, — твердо відповів він. — Це моя колишня дружина. І матір мого сина, яка кинула його немовлям. Пробач мені, друже, але ми не можемо тут залишатися.

Не чекаючи на відповідь, Тарас підхопив Остапа на руки, різко розвернувся і попрямував до виходу. Соломія щось кричала йому вслід, благала зупинитися, але її голос потонув у гомоні стривожених гостей. Весілля, розкіш, брехня — все це втратило для лісника будь-який сенс. Він хотів лише одного: опинитися якомога далі від цього токсичного світу.

Тієї ж ночі вони з Остапом сіли на зворотний потяг. Тарас не хотів залишатися у Львові ні на хвилину довше. Під мірний стукіт коліс хлопчик довго мовчав, міцно притискаючись до батька, відчуваючи його глибокий, німий біль.

— Тату, — нарешті тихо озвався малий, дивлячись у темне вікно. — А чому вона з нами не поїхала, якщо вона жива?

Тарас погладив сина по голові, ковтаючи гіркий клубок у горлі.

— Вона зробила свій вибір, синку. А в нас є свій шлях. І ми пройдемо його разом.

Минали місяці. Життя на Поліссі поступово поверталося у звичне, спокійне русло. Тарас знову з головою поринув у роботу: обходив лісові масиви, боровся з браконьєрами, заготовляв сіно для диких копитних на зиму. Він намагався викреслити львівські події з пам’яті, хоча іноді, холодними вечорами, спогади про Соломію все ж шкребли на душі.

Якось глибокої осені до їхнього лісового господарства приїхала Олена — молода, енергійна фахівчиня з реабілітації диких тварин. Її направили з Рівного, щоб організувати невеличкий центр перетримки для поранених птахів і звірів. Вона була повною протилежністю Соломії: носила зручні черевики, грубі вовняні светри, мала обвітрене обличчя і щиру, відкриту усмішку.

З перших же днів Олена та Тарас почали працювати пліч-о-пліч. Разом вони виходжували знайдене в хащах знесилене оленятко, будували вольєри для травмованих сов і годинами розмовляли біля багаття. Її невичерпна любов до природи, спокійна вдача і вміння радіти простим речам розтопили кригу в серці Тараса. А головне — Олена неймовірно швидко знайшла спільну мову з Остапом. Вони разом майстрували годівнички та читали енциклопедії про тварин.

Між Тарасом і Оленою спалахнула іскра — не та обпалююча і руйнівна пристрасть, яка колись зв’язала його з донькою олігарха, а тихе, надійне, доросле почуття. Незабаром Олена перевезла свої речі до лісничівки, ставши справжньою частиною їхньої маленької родини. Вперше за довгі роки чоловік відчув, що його дім справді наповнився теплом і світлом.