Сім років він сам виховував сина, оплакуючи дружину. Поки малий не впізнав маму в нареченій на чужому весіллі…

Ресторанно-готельний комплекс «Галицька Елегія» вражав своєю помпезністю з першого ж кроку. Масивні дубові двері з латунними ручками відчинив швейцар у лівреї, впускаючи гостей до просторого холу. Високі стелі, щедро оздоблені гіпсовою ліпниною та позолотою, підтримували мармурові колони. Величезні кришталеві люстри розсіювали м’яке, тепле світло, в якому виблискували келихи на столах, заставлених вишуканими стравами: від крафтових сирів до запеченої дичини.

Остап, який усе своє недовге життя провів у скромній дерев’яній лісничівці серед поліських сосен, роззирався довкола з неймовірним захопленням. Його очі стали великими, як п’ятаки.

— Тату, це що, справжній палац? Як у казці про короля! — голосно вигукнув хлопчик, захоплено тягнучи Тараса за рукав випрасуваної, але вже трохи затісної сорочки.

Лісник щиро усміхнувся, погладивши сина по плечу, але глибоко всередині відчував себе вкрай ніяково.

Його стихією був ліс. Гучна лаунж-музика, шлейфи дорогих парфумів та світська метушня поважних гостей різко контрастували зі звичною для нього тишею природи. Чоловіки в ідеальних смокінгах і жінки у вечірніх сукнях жваво спілкувалися, обговорюючи бізнес та останні новини, тоді як Тарас почувався тут чужинцем.

Він знайшов їхній столик у затишному кутку банкетного залу, подалі від галасливого натовпу та епіцентру подій. Спритні офіціанти в білосніжних рукавичках безшумно сновигали між гостями, розносячи на срібних тацях келихи з ігристим вином та мініатюрні закуски.

Тарас відмовився від шампанського. Він замовив синові велику склянку прохолодного ягідного морсу, а собі — чай із карпатських трав, марно намагаючись розслабитися. Час минав, келихи порожніли, а напруга в залі поступово наростала. Богдан із нареченою чомусь затримувалися, і ведучий вечора щосили намагався розважити публіку.

Остап вже встиг допити свій напій і почав відверто нудьгувати, крутячи в руках лляну серветку. Раптом фонова музика стихла, світло в залі приглушили, і залунала урочиста, лірична мелодія.

— А тепер вітаємо наших молодят! — гучно оголосив у мікрофон ведучий.

На освітлену сцену вийшов Богдан. Він просто світився від безмежного щастя, міцно тримаючи за руку свою обраницю. Поруч із ним ішла вона — струнка, граціозна жінка в розкішній білосніжній сукні, розшитій дрібними перлинами. На її обличчі грала ніжна, трохи стримана усмішка.

Тарас, щиро зрадівши за друга, підвівся з-за столу, щоб краще роздивитися пару. Він зробив кілька кроків уперед. У цю саму мить яскравий промінь прожектора ковзнув по залу і чітко освітив обличчя нареченої.

Тарас завмер, ніби в нього влучила блискавка. Його дихання перехопило, а серце так шалено закалатало в грудях, що віддавало у скронях глухим набатом. Знайомий розріз очей, вигин губ, той самий нахил голови…

«Невже це вона? Цього просто не може бути!» — панічно промайнуло в голові лісника. Здавалося, земля йде з-під ніг. Наречена Богдана була як дві краплі води схожа на його колишню дружину Соломію. Ту саму Соломію, яку він поховав у своєму серці, вважаючи загиблою в жахливій автокатастрофі рівно сім років тому.

Ноги Тараса підкосилися, він важко обіперся руками об край столу, не в змозі відірвати погляд від сцени. Остап, помітивши різку зміну в поведінці батька, підбіг ближче. Хлопчик зазирнув йому в обличчя і злякано завмер — по шорсткій, засмаглій щоці завжди сильного й непохитного тата котилася скупа чоловіча сльоза.

— Тату, що сталося? Чому ти плачеш? Тобі боляче? — тихо й стривожено спитав малий, смикаючи його за руку.

Тарас судомно вдихнув повітря, намагаючись опанувати себе. Він повільно опустився на одне коліно, щоб бути на рівні очей сина, і подивився на нього поглядом, повним невимовного болю.

— Остапе… — голос чоловіка здригнувся, він сам не міг повірити в те, що зараз вимовить. — Це… це твоя мама.

Хлопчик шоковано витріщився на батька, його губки затремтіли.

— Але ж ти казав… ти завжди казав, що вона померла! Що вона на небі! — дзвінко, з ноткою образи й дитячого відчаю вигукнув Остап.

Лісник лише мовчки кивнув, відчуваючи, як важкі, болючі спогади накривають його з головою, немов темна водяна товща. Перед очима миттєво пронеслися події семирічної давнини.

Тоді він ще не ховався від світу в поліських хащах. Тарас жив у Чернівцях, працював автомеханіком на великій СТО і був по вуха закоханий у свою молоду дружину. Соломія була дівчиною з зовсім іншого світу — донькою місцевого будівельного магната Василя Захарчука, власника корпорації «БудЗахід-Капітал».

Вона з дитинства звикла до розкоші, дорогих курортів та елітних автомобілів. Їхнє кохання спалахнуло раптово і було неймовірно щирим, але батько Соломії, впливовий і деспотичний чоловік, відверто зневажав простого хлопця з мазутом на руках. Він робив усе можливе, щоб зруйнувати їхній шлюб, поки не сталася подія, яка назавжди перекреслила життя Тараса.