Вона впустила кавун йому під ноги і згоріла від сорому! Хто ж знав, що цей незграбний випадок на курорті назавжди змінить її самотнє життя…
Повернувшись назад до прохолодного, затягнутого сірими хмарами Києва, Оля виглядала неймовірно засмаглою, свіжою, але водночас якоюсь невловимо сумною. Контраст між безтурботною, залитою сонцем Одещиною та дощовою столицею відчувався майже фізично. Стоячи в заторах по дорозі з вокзалу, вона дивилася через мокре скло таксі на похмурих перехожих і розуміла: казка закінчилася, час повертатися до реальності.
Того ж вечора, коли маленький Євгенчик нарешті міцно заснув у своєму ліжечку, втомившись від радісних обіймів з мамою та емоційного розпакування морських сувенірів, Оля сиділа на тісній кухні. На плиті тихо свистів чайник, а за вікном накрапав дрібний осінній дощ. Жінка в загальних рисах розповідала про відпустку, свідомо намагаючись уникати зайвих, занадто інтимних подробиць свого відпочинку.
— Так, мамо, все дійсно добре. Відпочила просто чудово, море було теплим, як парне молоко, — коротко і трохи відсторонено відповідала Оля, обхопивши гарячу чашку обома руками. — І так, ти маєш рацію, у мене були стосунки. Але на цьому ставимо крапку. Далі наші шляхи остаточно розходяться.
— Ти про того Олега, про якого згадувала по телефону? — обережно запитала мама, уважно вдивляючись в обличчя доньки. Вона бачила, що за показною байдужістю ховається глибокий смуток.
— Мамо, ну ми ж дорослі люди. Курортні романи завжди швидко закінчуються, це аксіома, — лише важко зітхнула Оля, відводячи погляд. — Він, звісно, обіцяв дзвонити, приїхати в гості, але я ж не наївна дурепа, щоб у це вірити. У Києві в нього своє життя, у мене — своє. Кредити, робота, дитячий садок. Навіщо йому чужі проблеми?
Мама з розумінням похитала головою і ніжно накрила руку доньки своєю м’якою долонею, покритою сіточкою дрібних, красивих зморшок.
— Дорога моя дівчинко, послухай мене. Чоловіки в пориві емоцій часто роблять гучні заяви та дають обіцянки, які потім навіть не збираються виконувати. Особливо на відпочинку, коли голова йде обертом. Ти ж знаєш це краще за інших після життя з Максимом. Не плекай марних ілюзій, щоб потім знову не збирати себе по шматочках.
Оля лише мовчки знизала плечима, погоджуючись із життєвою мудрістю матері. Вона вирішила заховати свої спогади в найдальшу шухляду пам’яті.
Наступного понеділка вона повернулася до великого столичного офісу і з головою поринула у звичну рутину. Оля працювала старшим спеціалістом, і справ, які накопичилися за час її двотижневої відсутності, була просто неймовірна кількість. Звіти, таблиці, нескінченні електронні листи та дзвінки клієнтів забирали всю її енергію. Роботи було настільки багато, що на солодкі спогади про минулу відпустку та солоний присмак поцілунків просто не залишалося ні часу, ні сил.
І ось одного звичайного ранку директор їхнього департаменту, солідний чоловік на ім’я Віктор Павлович, несподівано зібрав усіх співробітників у великому конференц-залі для важливого оголошення. У повітрі зависла напружена тиша — такі позапланові збори рідко віщували щось хороше.
— Шановні колеги, доброго ранку! Я зібрав вас сьогодні, щоб офіційно представити мого наступника. Мене підвищили до ради директорів, і тепер я, на жаль, залишаю нашу чудову команду, — поважним, трохи сумним голосом заявив він своїм підлеглим.
— Але я залишаю вас у надійних руках. Прошу любити й жалувати вашого нового керівника.
І вже за секунду серце Олі ледь не зупинилося. Воно просто впало кудись у район шлунка. Вона підняла очі і побачила перед собою… Олега. Того самого Олега з південного курорту, який зараз стояв поруч із колишнім начальником в ідеально випрасуваному дорогому костюмі, білосніжній сорочці та з краваткою.
Серце жінки почало битися настільки сильно, що, здавалося, воно відбиває справжнісіньку чечітку в її грудях, і цей гуркіт чують усі присутні. Її тіло миттєво охопив жар, долоні спітніли, а щоки зрадницьки залила густа фарба пекучого збентеження. Як таке взагалі можливо?! Київ — величезне багатомільйонне місто!
Оля рефлекторно зробила крок назад і постаралася непомітно сховатися за широкими спинами своїх колег, панічно сподіваючись, що Олег у цьому натовпі не помітить її присутності та хвилювання.
Коли коротка офіційна частина завершилася і співробітники, тихо перешіптуючись, почали розходитися по своїх робочих місцях, їй нестерпно хотілося якнайшвидше покинути цей кабінет. Втекти, сховатися в жіночій вбиральні, випити холодної води. Але вона, як досвідчений працівник, добре розуміла, що зайвий поспіх та метушня тільки привернуть непотрібну увагу керівництва.
Оля вже була на самісінькому порозі конференц-залу, коли раптом гучний голос колишнього начальника наздогнав її і прицвяхував до місця.
— Ольго Сергіївно, затримайтеся, будь ласка, на хвилинку! — погукав Віктор Павлович. — Олегу Анатолійовичу, я хочу особисто рекомендувати вам цю співробітницю. Вона наш найдосвідченіший і найкомпетентніший спеціаліст. Права рука відділу, так би мовити.
Ці слова начальника змусили Олю приречено зупинитися, розвернутися і на ватяних ногах підійти ближче до керівництва. Вона змусила себе підняти погляд.
Олег, який тепер раптом став її новим безпосереднім начальником, лише ледь помітно, але дуже здивовано підняв праву брову. В його очах на мить спалахнув шок, який одразу ж змінився хитрим блиском, але він більше ніяк, жодним жестом не показав колезі, що вони близько знайомі.
«Він мій новий бос… Ну і справи. Оце так поворот», — гарячково подумала вона, ледве вірячи в абсурдність того, що відбувається. «І як мені тепер працювати? Як щодня дивитися йому в очі після всього, що між нами було?» — панікувала Оля, змушуючи себе натягнути на обличчя максимально нейтральну, ділову усмішку.
Колишній начальник, який тепер був уже просто топменеджером з іншого поверху, кинув на них прощальний доброзичливий погляд, потис Олегу руку і рішуче вийшов з кабінету, залишивши їх абсолютно одних. Двері тихо клацнули.
— Я не знав… Чесно кажучи, я навіть уявити не міг, але я дуже, безмежно радий. Ти тоді поїхала, а я… — різко змінивши тон на неофіційний, запнувся Олег, нервово стискаючи руки і роблячи крок до неї.
— Дідько, я навіть не знаю, що зараз сказати! Це просто якась фантастика. Це ж справжня доля, Олю! Таких збігів у реальному житті просто не буває! — випалив він на одному диханні, дивлячись прямо в її розгублені очі.
Оля миттєво зібрала волю в кулак. Вона розуміла: якщо зараз дасть слабину, то знову стане вразливою.
— Курортні романи рідко переростають у міцні стосунки, Олегу Анатолійовичу, — максимально спокійно, крижаним тоном відповіла Оля, одягаючи свою звичну професійну броню. — Це було на морі. А тут ми будемо взаємодіяти виключно по роботі.
Вона не відвела свого погляду, з усіх сил намагаючись зберегти зовнішній спокій і холодність.
— Тобто, ми будемо робити вигляд, що абсолютно не знайомі? — тихо запитав Олег, чи то уточнюючи правила гри, чи то з гіркотою погоджуючись із її умовою.
— Саме так. Це найкращий вихід для нас обох, — твердо підтвердила Оля, кинувши короткий погляд у велике панорамне вікно на похмурі, майже голі київські дерева під сірим осіннім небом.
— Я хочу, щоб ти знала, Олю… Я не жартував тоді. Я готовий до набагато більшого, ніж просто спогади, — несподівано тепло і дуже щиро додав Олег, роблячи ще один крок і наближаючись до неї майже впритул. Вона знову відчула знайомий аромат його парфуму, від якого по спині побігли мурашки.
— Подивимося, — коротко і сухо відрізала Оля, різко розвертаючись до дверей. — Якщо будуть питання по поточних проєктах — кличте. Домовилися, Олегу Анатолійовичу?
І тієї ж секунди Ольга стрімко попрямувала до виходу, спиною відчуваючи на собі його важкий, пронизливий погляд. Коли вона нарешті вийшла з кабінету в галасливий коридор, їй довелося до болю прикусити нижню губу, щоб не розплакатися від нервового перенапруження. Її серце все ще билося настільки прискорено, ніби вона щойно пробігла марафон.
