Їй відмовляли на співбесідах через вік і стать! Але саме ця дівчина врятувала 284 пасажири, коли в небі відмовили двигуни…

Літак знову клюнув носом у ще глибше піке, змусивши Гармаша задіяти обидві руки і всю силу, просто щоб запобігти повному перевертанню.

— Які саме техніки ви маєте на увазі? — запитала Савченко, в її голосі з’явилися нотки відчаю та надії.

Валерія підійшла ближче до центральної консолі керування.

— Ви боретеся з літаком замість того, щоб працювати з ним, — пояснила вона. — Коли немає гідравліки, штурвал майже марний. Вам потрібно використовувати диференційну тягу двигунів у поєднанні з ручним керуванням кермом напрямку, щоб утримувати курс. Одночасно використовуйте тример керма висоти, щоб хоч якось керувати тангажем — кутом нахилу носа.

— Диференційна тяга? — перепитав Гармаш, і частина його професійного розуму моментально вхопилася за логіку цієї пропозиції.

— Ваш лівий працюючий двигун може забезпечити як тягу вперед, так і допомогти з керуванням напрямком, якщо ви будете філігранно маніпулювати потужністю, — продовжувала Валерія. — У поєднанні з акуратними, дозованими імпульсами на кермо напрямку ви зможете керувати літаком, як величезним, незграбним винищувачем із пошкодженим керуванням. Я робила це раніше. Кілька разів. Просто не на цивільному лайнері такого розміру.

Ззовні, за ілюмінаторами, мальовничі краєвиди Житомирщини ставали загрозливо великими. Рейс 847 продовжував стрімке падіння крізь вісімнадцять тисяч футів. Час витікав із кожною секундою.

— Ви справді успішно саджали літаки після таких відмов? — запитав Гармаш, його відчай нарешті переміг скептицизм.

— Неодноразово. На різних типах літаків, — підтвердила Валерія зі спокійною впевненістю. — Принципи аеродинаміки та фізики однакові, незалежно від розміру машини. Різниця лише в масі та інерції.

Динамік радіостанції знову затріщав:

— «Атлантик-Україна 847», будьте обережні, ви проходите ешелон 150 і стрімко знижуєтеся. Швидкість небезпечна.

Гармаш подивився на Валерію. У його погляді більше не було роздратування. Залишилася лише глибока, відчайна надія.

— Ви справді можете допомогти нам відновити контроль над цим літаком? — запитав він.

— Я можу спробувати, — впевнено відповіла вона. — Але мені знадобиться повний доступ до ручок керування двигунами, і ви маєте довіритися моїм технікам, навіть якщо вони суперечать усьому, чому вас вчили в цивільній авіації.

Гармаш і Савченко обмінялися швидкими поглядами. Їхній літак вмирав навколо них. Стандартні процедури, які вони так ретельно вивчали, виявилися безсилими проти цієї катастрофи. У них не залишалося іншого вибору.

Щойно Валерія зробила крок до лівої частини кабіни, щоб зайняти позицію біля важелів керування двигунами, броньовані двері знову рвучко відчинилися. Цього разу на порозі стояв не наляканий бортпровідник. Це був капітан-інструктор Віктор Романенко — ветеран старої школи і головний екзаменатор авіакомпанії «Атлантик-Україна», який летів цим рейсом як звичайний пасажир бізнес-класу.

— Михайле, що тут у біса відбувається?! — різко кинув Романенко, його погляд миттєво просканував гірлянду червоних індикаторів на панелі приладів. І лише після цього він помітив Валерію. Вираз його обличчя миттєво змінився зі стурбованого на гнівно-категоричний. — Хто ця стороння особа і чому вона має доступ до органів керування?!

— Вікторе Петровичу, це майор Гончар, — швидко, перекриваючи шум сирен, відповів Гармаш. — Вона військова льотчиця. У нас катастрофічна відмова систем, і вона впевнена, що знає, як вивести борт із падіння.

Романенко миттєво наблизився до Валерії, буквально відтісняючи її від центральної консолі. З його голосу зникли будь-які ознаки паніки, залишився лише залізний, безапеляційний тон старшого начальника.

— Майор чи не майор, це не має жодного значення. Вона пасажирка на цьому рейсі і не має жодного права навіть торкатися панелі. Жінко, негайно залиште кабіну і поверніться на своє місце! Це комерційний борт, а не ваш військовий полігон!