На вокзалі його зустрічала не наречена, а якась жебрачка з дитиною… Військовий завмер: “ТИ ХТО ТАКА?!”
Ольга Миколаївна схопилася за серце, але Назар був невблаганний.
— Ти вчинила максимально підло і ницо. Невже ти не розумієш, що через твої амбіції твоя невістка з моїм сином жебракували на вокзалі?! Ти зруйнувала моє життя і життя Оксани. Більше ноги моєї не буде у вашому домі. З вами, дорогі батьки, я прощаюся. Більше не приїду і знати вас не хочу.
З цими важкими словами він вийшов, гучно грюкнувши дверима. Він розумів, що сказав це в стані сильного афекту та праведного гніву, але тепер дійсно мав намір дізнаватися про здоров’я батьків лише через спільних знайомих. Зраду, навіть з боку найрідніших людей, пробачити найважче. І, можливо, пройдуть роки, перш ніж він зможе це відпустити.
Йдучи з рідного двору, Назар зупинився на старому мості через річку Унаву. Звідси він у дитинстві часто дивився на червоні заходи сонця, а пізніше гуляв тут зі своєю коханою. Він дістав із нагрудної кишені стареньку фотографію Оксани, яку всі ці роки потайки носив під серцем. На звороті дрібними літерами було виведено: “Ти моє світло”.
Назар ніжно погладив фотографію великим пальцем і тихо, в саму порожнечу прошепотів:
— Мати була катастрофічно неправа. Але я відпускаю цю образу. Я прощаю її, бо не хочу нести цей чорний біль у свою нову сім’ю.
Через рік Назар, приїхавши у чергову відпустку, нарешті знайшов свого колишнього друга Руслана. Зустріч відбулася на задньому дворі гаражного кооперативу. Побачивши кремезного десантника, Руслан миттєво зблід, його коліна затряслися.
— Як ти міг ось так жорстоко вчинити з Оксаною? — глухо, ледь стримуючи лють, запитав Назар. — Ти ж чудово знав, що ми кохаємо одне одного. Ти ж називав себе моїм братом!
Руслан, втративши залишки гідності, впав на коліна і почав жалюгідно просити вибачення, закриваючи обличчя руками.
— Пробач, Назаре! Благаю, не бий! Біс поплутав! — скиглив він. — Сам не знаю, як я на таке пішов. Вона давно мені подобалася… І тобі я страшенно заздрив, що ти відхопив собі таку красуню і розумницю. Скільки разів хлопці кликали її в кіно чи на каву, а вона всім відмовляла. Тільки тебе і чекала. От мене чорна заздрість і зжерла зсередини!
Трохи оговтавшись, Руслан додав те, що Назар і так знав, але хотів почути особисто.
— Та й мати твоя теж добре постаралася… — пробурмотів Руслан, відводячи погляд. — Адже це саме вона запропонувала мені цю диявольську ідею.
Ольга Миколаївна була впливовою “шишкою” в міській раді. Її поважали за твердий, чоловічий характер і ділову хватку, але позаочі часто шепотілися про її надмірну жорстокість. Вона звикла тримати все під тотальним контролем — чи то масштабні будівельні проєкти в місті, чи то особисте життя єдиного сина.
Для неї критично важливо було, щоб Назар відповідав її завищеним стандартам. Адже вона завжди вважала, що його успіх буде прямим ідеальним відображенням її власних зусиль як матері. Ольга Миколаївна просто не терпіла жодних заперечень. Вона звикла вирішувати всі проблеми швидко і жорстко, абсолютно не рахуючись із почуттями інших людей.
У той фатальний день, чотири роки тому, Ольга Миколаївна особисто запросила Руслана до свого кабінету нібито на чашку чаю, під приводом подяки за якусь дрібну допомогу з документами. Хлопець, надзвичайно полещений увагою такої поважної жінки, із задоволенням прийняв запрошення.
— Руслане, послухай сюди, — почала чиновниця діловим тоном після короткої розмови про дрібниці. — Ти ж чудово знаєш Оксану?
— Звісно, знаю, — відповів він, намагаючись приховати раптову ніяковість.
Ольга Миколаївна уважно, немов рентгеном, просканувала його поглядом.
— Знаєш, я вже давно, як мудра жінка, помітила, що вона тобі дуже небайдужа. Я ж маю рацію?
Руслан напружився і швидко відповів, ховаючи очі:
— Не розумію, про що ви, Ольго Миколаївно.
— Не скромничай, хлопчику мій, — з хитрою усмішкою сказала вона, підливаючи йому чаю. — Я ж бачу, як саме ти дивишся на неї, коли Назар не бачить.
Руслан промовчав, але його збентежений вигляд говорив сам за себе.
— А якщо я скажу, що в тебе є реальний шанс? — додала вона, нахилившись ближче і знизивши голос.
— Шанс? — перепитав хлопець, ковтаючи слину.
— Відбити її в Назара, — прямо, без зайвих прелюдій сказала Ольга Миколаївна. — Вона йому абсолютно не пара. Дівуля з бідної сім’ї, без батька і зовсім без перспектив. А ти — амбітний, сміливий, хитрий хлопець. Ти зможеш її зачарувати.
Руслан недовірливо дивився на жінку, не розуміючи її мотивів.
— Але навіщо вам це потрібно? Який ваш інтерес?
Ольга Миколаївна злегка, презирливо усміхнулася.
— Я мати, Руслане. Я хочу, щоб мій син зробив правильний вибір. А ця Оксана — це просто його юнацька помилка. Назар занадто засліплений гормонами, щоб це побачити. Але ти можеш допомогти мені відкрити йому очі.
Руслан вагався. З одного боку, така пропозиція від матері друга була ганебною, але з іншого — він усе життя мріяв втерти носа ідеальному Назару.
— І що я конкретно маю зробити? — запитав він, стиснувши кулаки від хвилювання.
— Скомпрометуй її, — холодно, ніби даючи робоче доручення, вимовила чиновниця. — Зроби так, щоб Назар побачив: вона зовсім не та свята невинність, за яку себе видає. І не бійся жодних наслідків. Якщо щось піде не так, я тебе прикрию по всіх фронтах. У мене скрізь є свої люди.
Руслан завмер, перетравлюючи почуте. Спокуса була занадто великою.
— Добре. Я зроблю це, — коротко відповів він.
Коли хлопець вийшов з кабінету, Ольга Миколаївна з полегшенням відкинулася на спинку шкіряного крісла. Її геніальний план був запущений у дію, і вона не мала сумнівів, що незабаром назавжди позбудеться цієї ненависної жебрачки.
Повертаючись до реальності на задньому дворі гаражів, Назар з огидою подивився на Руслана, який усе ще стояв на колінах.
— Я б дуже хотів розмазати тебе по цьому асфальту, — тихо, але страшно сказав Назар. — Але я не хочу бруднити об тебе руки. Ти сам себе покарав своєю ницістю. Життя тобі все поверне.
І він просто розвернувся та пішов геть.
