На вокзалі його зустрічала не наречена, а якась жебрачка з дитиною… Військовий завмер: “ТИ ХТО ТАКА?!”

На сьомому місяці її вагітності в їхньому старенькому будинку сталася страшна пожежа через коротке замикання старої проводки. Оксана з матір’ю ледь встигли вискочити на вулицю посеред ночі. Вони втратили все — дах над головою, речі, документи, заощадження.

Дізнавшись про цю трагедію, Ольга Миколаївна, матір Назара, блискавично скористалася ситуацією. Вона з’явилася на згарищі і лицемірно запропонувала “допомогу”. Чиновниця швидко організувала їм переїзд до старенької, напівсліпої тітки в сусідній район, у глухе село. Фактично, вона просто вигнала вагітну Оксану з міста, щоб та більше ніколи не траплялася їй на очі.

Саме там, у чужому селі, невдовзі в Оксани народився син. Вона назвала його Назаром — на честь свого єдиного, справжнього кохання. Тітка Ганна Петрівна була жінкою суворих правил, але мала надзвичайно добре серце. Вона завжди повторювала: “Не можна жаліти себе, дівчинко моя. Життєві труднощі — це лише сходинки вгору”. Вона прихистила племінниць у своїй скромній хатині, поки не сталася чергова біда.

Тітка раптово померла від серцевого нападу. Оксані доводилося боротися не лише з тотальною бідністю, але й з відчаєм власної матері, яка після всіх цих подій злягла.

— Ти не розумієш, Оксанко, життя не буває справедливим до таких, як ми, — сказала якось матір, ледве пересуваючись по кімнаті. — Ти занадто багато мрієш. Твій Назар тебе просто забув. І тобі треба нарешті прийняти це.

— Ні, мамо, він не забув! — Оксана тоді вперше наважилася підвищити голос, захищаючи своє кохання. — Ти просто не знаєш, які в нас були почуття! Я знаю, що мій хлопчик — копія свого батька, і це дає мені сили жити.

Але життя продовжувало ставити перед нею все нові й нові, нестерпні випробування. Смерть тітки і подальший важкий інсульт матері зробили її становище просто катастрофічним. На той момент, коли Назар побачив Оксану на вокзалі в Козятині, у неї дійсно не було грошей навіть на хлібина та найдешевші ліки. А малого потрібно було годувати щодня. Ось вона, зламавши власну гордість, і зважилася просити милостиню.

Назар слухав цю страшну сповідь, до побіління кісточок стиснувши кулаки від гніву. Він дивився на неї і бачив, що перед ним сидить усе та ж чесна, щира і неймовірно сильна дівчина, яку він покохав. Тільки тепер вона була схожа на прекрасну квітку, яку безжально пошматував жорстокий буревій.

Він розумів, наскільки підло з нею вчинили ті, кому він довіряв. І тепер йому було пекельно соромно за те, що він так просто і швидко повірив у брехню своєї матері та якогось мерзотника, навіть не спробувавши розібратися самостійно.

Він повільно перевів погляд на хлопчика. Ті самі русяві кучері, той самий впертий розріз очей, те саме підборіддя. Це був його син. Його рідна кров, яка з’явилася на світ після їхньої єдиної ночі під зоряним небом Фастова.

Голосом, що зривався від стримуваних сліз і безмежної ніжності, Назар твердо сказав:

— Оксанко… Я більше ніколи, чуєш, ніколи вас не залишу. Усе буде добре. Просто вір мені.

Вона дивилася на нього очима, повними сліз, і не могла вимовити ні слова. Назар обережно, щоб не розбудити, погладив свого маленького сина по голові.

— Я вас нікому не віддам, — лише палко прошепотів він.

І Оксана, остаточно давши волю емоціям і гірко заливаючись сльозами полегшення, ніжно і довірливо прихилилася до його міцного плеча.

Через кілька хвилин малюк відчув рух і обережно розплющив очі. Він боязко поглянув на великого незнайомого чоловіка, а потім ще міцніше притиснувся до мами. Назар усміхнувся, повільно дістав із нагрудної кишені форми свій військовий жетон із символікою ДШВ і лагідно простягнув його малому.

— Це тобі, козаче. Щоб ти завжди пам’ятав, що в тебе тепер є надійний захисник, — сказав Назар.

Маленький Назар-молодший, не відпускаючи мамину руку, обережно взяв блискучий металевий жетон і раптом щиро, беззубо заусміхався.

Усю свою законну відпустку Назар провів поруч з Оксаною та їхнім маленьким сином. Він не відходив від них ні на крок, намагаючись компенсувати кожну втрачену хвилину. Насамперед хлопець допоміг їй облагородити той старенький, ветхий будиночок у селі, де вони тулилися: полагодив дах, відремонтував піч та накупив дров на зиму.

Він також забезпечив пані Марію, матір Оксани, необхідним медичним доглядом. Назар домовився з хорошою приватною клінікою, оплатив усі обстеження і купив дорогі європейські препарати, щоб жінка змогла швидше відновитися після інсульту. Її очі щоразу наповнювалися слізьми вдячності, коли вона дивилася на цього змужнілого, надійного хлопця.

І ось одного теплого вечора, коли вони вдвох сиділи на дерев’яній лавочці біля хати, Оксана винесла з кімнати пожовклий конверт. На ньому була акуратно наклеєна поштова марка, але адреса так і залишилася недописаною. Вона мовчки простягнула його Назару.

Чоловік обережно відкрив конверт, дістав аркуш, списаний дрібним, знайомим почерком, і почав читати.

“Мій коханий Назаре, — зверталася Оксана в перших рядках. — Я ніколи не думала, що буду писати тобі ось такого листа. Мені неймовірно страшно, мені боляче від тієї несправедливості, що звалилася на мене. Але я хочу, щоб ти знав найголовніше: я кохаю тільки тебе”.

Назар читав, і в нього перехоплювало подих від кожної літери.

“Усе те жахливе, що сталося в моєму житті за інструментами, я не можу тобі зараз пояснити. Але, будь ласка, благаю тебе, вір мені — моє серце назавжди належить лише тобі. Я обіцяла дочекатися тебе з війська, і я буду чекати, незважаючи ні на що. Ти — моя єдина сила і мій сенс”.

Після того, як Назар дочитав ці зворушливі рядки, Оксана тихо додала, що так і не змогла тоді відправити цей останній лист. Вона боялася, що він не повірить. Але у глибині своєї душі вона завжди, кожної секунди вірила, що доля знову зведе їх разом.

За тиждень до закінчення відпустки вони офіційно розписалися. Без пишних урочистостей, без дорогих ресторанів і білої сукні — лише вони вдвох у місцевому РАЦСі, міцно тримаючись за руки. Назар пообіцяв, що справжнє, велике українське весілля в них обов’язково буде згодом, коли закінчаться його військові контракти. Він також офіційно визнав своє батьківство, і тепер маленький Назар-молодший носив його прізвище.

Повернувшись до рідного Фастова перед від’їздом у частину, Назар пішов до батьківського дому. Він мусив поставити крапку в цій болючій історії. Зайшовши у квартиру, він не став роздягатися, а прямо з порога висловив батькам усе, що думав про їхній підлий вчинок.

Ольга Миколаївна спочатку зблідла, а потім почала голосно плакати і виправдовуватися. Вона вперто стверджувала, що діяла виключно заради його блага та світлого майбутнього. Батько ж, Юрій Іванович, сидів на кухні, опустивши голову, і мовчав, як і завжди.

Назар лише різко змахнув рукою, зупиняючи цей потік сліз.

— Мамо, ти хоч розумієш, що ти накоїла? — крижаним тоном промовив він. — Ти ледь не знищила мою сім’ю. Це ж ти все підлаштувала з тим мерзотником Русланом. Але запам’ятай: ми з Оксаною тепер законне подружжя, у нас підростає мій рідний син, і ти вже нічого, чуєш, нічого не зможеш змінити!