На вокзалі його зустрічала не наречена, а якась жебрачка з дитиною… Військовий завмер: “ТИ ХТО ТАКА?!”

Батьки постійно скаржилися, що син зовсім забув дорогу додому. Вони благали його приїхати хоча б на кілька днів, але щоразу він знаходив залізне виправдання: керівництво не відпускає, термінові збори, чергування.

Одного прохолодного вечора, сидячи біля вогнища під час польових навчань, його бойовий побратим на ім’я Сашко задумливо запитав:

— Назаре, а чого ти ніколи не розказуєш про дівчат? У такого хлопця ж точно була якась велика любов удома?

Назар криво посміхнувся, але в його очах майнула глибока туга.

— Була, Сашку. Звісно, була. Але все склалося зовсім не так, як мріялося.

Сашко розуміюче поплескав його по плечу.

— Знаєш, братику… Якщо досі болить, значить, досі любиш. Повернися і розберися з усім цим. Справжнє кохання просто так не зникає.

А вже наступного дня Назара несподівано викликав до себе командир частини. Як з’ясувалося, з військкомату його рідного міста надійшов офіційний запит. Ольга Миколаївна, використовуючи свої чиновницькі зв’язки, підняла ґвалт, скаржачись, що її сину “незаконно” не дають відпустку вже чотири роки.

Командир, літній і мудрий полковник, здивовано подивився на підлеглого:

— Ти ж регулярно береш відпустку, сержанте?

— Так точно, пане полковнику. Беру. Але додому я жодного разу не їздив.

— Чому ж? — не розумів командир.

— Просто не хочу, — коротко і сухо відрізав Назар. Він чудово розумів, що поїздка додому — це зустріч не лише з матір’ю, а й з тим минулим, яке він так відчайдушно намагався поховати.

— У тебе що, конфлікт із батьками? Чи, може, дівчина не дочекалася? — проникливо примружився командир, миттєво зчитавши стан бійця. Він зрозумів, що справжня причина криється саме в другому варіанті. — Послухай мою пораду, синку. Відпусти ти ту вітряну особу. Зрадила — хай іде з миром. А от батьків провідати ти зобов’язаний. Недобре так із сім’єю чинити. Пиши рапорт на поїздку.

Так Назару все ж довелося сісти в потяг, щоб поїхати додому і заспокоїти матір.

Дорога була довгою. Потяг повільно постукував колесами, наближаючи його до рідних країв. На великій вузловій станції у Козятині поїзд зупинився. Провідниця оголосила, що стоянка триватиме близько тридцяти хвилин. Назар вирішив скористатися цим часом, щоб розім’яти ноги і купити свіжих домашніх пиріжків на привокзальній площі, якими так славилася ця станція.

Дійшовши до першого ж торгового кіоску, він став у чергу серед інших пасажирів, які так само метушилися з гаманцями. Він раз у раз поглядав на годинник, щоб не запізнитися на свій вагон.

Раптом, краєм ока, він помітив молоду жінку з дитиною, які разюче виділялися на тлі галасливого вокзального натовпу. Жінка була одягнена в дуже старий, хоча й акуратний, вицвілий одяг, а її взуття було геть зношеним. Поруч стояв хлопчик років трьох. Він теж виглядав охайно, хоча його курточка була явно завеликою і скромною.

Жінка міцно тримала малюка за маленьку ручку і час від часу тихо зверталася до пасажирів, які пробігали повз. Хоча Назар і не чув її слів через вокзальний шум, він швидко зрозумів: вона просить милостиню.

Цей факт викликав у нього мимовільне відчуття відторгнення. Він завжди відчував дискомфорт від вигляду вокзальних жебраків. Назар стояв у роздумах, похмуро дивлячись на жінку, яка повільно йшла прямо в його бік.

У її ході, у нахилі голови було щось до болю знайоме. Спочатку він не міг зрозуміти, що саме, але коли жінка підняла очі… його серце пропустило удар.

Це була Оксана.

Її великі, колись такі ясні очі розширилися від абсолютного шоку, коли їхні погляди перетнулися. У наступну ж секунду вона зблідла як полотно, різко розвернулася, підхопила малюка на руки і з усієї сили побігла в протилежний бік, подалі від нього.

Назар інстинктивно, не думаючи ні секунди, кинувся за нею. Він не розумів, чому це робить. Злість, образа, біль — усе це кудись зникло. Йому просто необхідно було наздогнати її і поговорити, хоча він і гадки не мав, що скаже. У грудях вирувала справжня буря, а давня ненависть раптом змішалася з якимось дивним, гострим відчуттям жалю.

Він наздогнав її біля самого краю платформи, біля свого вагона, і міцно схопив за плече.

— Оксано, стій! — голосно, зриваючись на крик, вигукнув він. Його голос звучав настільки наполегливо, що кілька перехожих озирнулися.

Вона завмерла на місці, немов укопана, і повільно повернулася до нього. Її обличчя було спотворене неймовірним болем, соромом і відчаєм.

Маленький хлопчик, якого вона з силою притискала до грудей, злякано заплакав, відчувши паніку своєї матері. Сльози суцільним потоком покотилися по блідих щоках Оксани. Це видовище вмить зламало всю ту крижану стіну, яку Назар будував чотири роки.

— Тихіше, тихіше… Заспокойся, будь ласка! — розгублено повторював він, відчуваючи власну безпорадність. Він продовжував міцно тримати її за руку, боячись, що вона знову спробує втекти в натовп.

— Мені боляче! — раптом схлипнула вона.