На вокзалі його зустрічала не наречена, а якась жебрачка з дитиною… Військовий завмер: “ТИ ХТО ТАКА?!”

На невеликій залізничній станції у Фастові від самого ранку панувало неабияке пожвавлення. Перон був ущент заповнений людьми, які метушилися, перегукувалися між собою та з гуркотом підтягували за собою важкі дорожні валізи. Серед усієї цієї вокзальної метушні особливо виділялася галаслива компанія, що зібралася з особливого приводу — сьогодні проводжали молодого хлопця до війська.

Веселощі та легкий смуток змішалися в один яскравий, щемливий момент. Літній чоловік із баяном, який стояв трохи осторонь, енергійно виводив веселу українську мелодію, що миттєво привертала увагу всіх навколо. Одни підспівували, інші пританцьовували в такт, а дехто крадькома витирав сльози, не в силах приховати хвилювання від розлуки.

Усі погляди, немов магнітом, були прикуті до центральної фігури цього дійства — симпатичного та ставного юнака на ім’я Назар. Високий, міцної статури, з масивним тактичним рюкзаком, перекинутим через одне плече, він стояв у самісінькому центрі натовпу. Його обличчя осяювала легка, впевнена усмішка, але уважний погляд видавав внутрішню напругу.

Він відповідав на численні запитання родичів, раз у раз кивав на слова підтримки, які лунали з усіх боків, та роздавав обіцянки писати й дзвонити, заспокоюючи присутніх. Проте, незважаючи на всю цю метушню, він ні на мить не випускав з обіймів тонку, тендітну дівчину. Вона міцно притискалася до його широких грудей і лише тихо плакала, ховаючи заплакане обличчя від сторонніх очей.

Їхні постаті, злиті воєдино в момент прощання, створювали особливу атмосферу. У когось це викликало теплу, розуміючу усмішку, а в когось — гіркий клубок у горлі. Назар та Оксана виросли на одній вулиці. Він змалечку допомагав їй нести важкий рюкзак зі школи, захищав від місцевих розбишак у дворі, а вона приносила йому акуратно списані зошити з пропущеними завданнями, коли хлопець хворів.

Їхня дружба була чимось непорушним і постійним, як сама зміна пір року. Навіть тоді, коли між ними почали зароджуватися перші романтичні почуття, вони намагалися не зруйнувати цю ніжну гармонію, яку вибудовували роками. Іншою рукою Назар міцно підтримував жінку середніх років, свою матір. Попри всю зовнішню стійкість, вона вже не могла стримати сліз, що рясно котилися її щоками.

Поруч стояв ще один чоловік — батько Назара, який час від часу поплескував сина по плечу на знак чоловічої підтримки. Батько, мати та кохана дівчина майбутнього десантника лише мріяли, щоб ця мить перед розлукою тривала нескінченно. Але раптом тишу розірвав гучний, протяжний гудок потяга.

Компанія миттєво затихла, і звуки баяна теж обірвалися. Усі присутні перевели погляд на потяг, що повільно наближався до платформи, напружено рахуючи номери вагонів.

— Наш під’їхав! — вигукнув хтось із друзів. — Назаре! Прямо як на замовлення, прямо перед нами!

Вагон дійсно зупинився точнісінько навпроти їхньої групи. У цей момент родичі та друзі буквально кинулися обіймати, цілувати та давати останні настанови хлопцеві.

— Служи гідно, сину! — вимовив батько з твердістю, але його голос зрадницьки здригнувся, видаючи глибоке хвилювання.

Мати, остаточно втративши контроль над емоціями, знову розридалася і з усієї сили притисла сина до себе. З іншого боку до хлопця пригорнулася Оксана, ніжно обвиваючи його шию руками.

— Ну, все, досить, мої рідні! — сказав Назар, і його голос теж злегка затремтів. Але він з усіх сил намагався триматися спокійно. — Мамо! Оксанко! Все буде добре, я вам обіцяю! Мені вже час!

Він твердо промовив ці слова, міцно цілуючи матір та дівчину на прощання. Потім, махнув всім рукою, рішуче піднявся сходами у вагон. Коли поїзд повільно рушив з місця, уся компанія почала енергійно махати руками, немов сподіваючись, що цей жест зможе хоч на секунду затримати неминучу розлуку.

Назар, стоячи біля відчиненого вікна в коридорі, махав їм у відповідь, поки рідні силуети не почали розчинятися в ранковому серпанку. Поїзд набирав швидкість і, невдовзі ще раз протяжно прогудівши, потягнув вагони в незвідані далі. Оксана ще довго стояла на місці, немов заворожена, не відриваючи погляду від колії, де щойно зник потяг.

Ольга Миколаївна, яка ще кілька хвилин тому гірко плакала на грудях сина, також не могла відвести очей від горизонту. Раптом їхні погляди з Оксаною перетнулися.

— Чого ти ще тут стоїш? — неголосно, але крижаним тоном процідила жінка. — Йди додому і не плекай марних ілюзій.