«Гнати її в шию!»: мажор покинув вагітну кохану біля вівтаря. Гірка розплата наздогнала його, коли він дізнався правду…

Але найбільше молоду пару вразив весільний подарунок від батьків. Це був невеликий, але неймовірно затишний двоповерховий котедж із власним садком у мальовничому передмісті столиці — про такий дім для своєї нової родини вони могли тільки мріяти.

Ігор одразу сподобався Валерію Юрійовичу Вербицькому — впливовому дипломату і суворому батькові. Він, маючи величезний життєвий досвід, одразу розгледів у цьому спокійному айтівці справжнього чоловіка. Того, хто ніколи не дасть його дівчинку в образу і стане чудовим батьком для дитини. А мама Поліни була просто в захваті від зятя — вона бачила, з яким ніжним обожнюванням він дивиться на її доньку. А що ще потрібно для щастя матері?

Минуло ще кілька місяців. Щаслива Поліна з приємним подивом для себе усвідомила, що вже навіть не уявляє свого життя без Ігоря. Вона насолоджувалася кожним днем своєї вагітності, дозволяючи коханому чоловікові балувати себе, піклуватися про її здоров’я та виконувати найменші забаганки. Її душа нарешті знайшла спокій, а жахливий день зірваного весілля здавався лише поганим сном.

Тим часом у розкішній київській квартирі Завадських розгорталася зовсім інша драма. Вікторія Сергіївна, мати Гліба, як завжди по неділях, сиділа у своєму улюбленому шкіряному кріслі, ліниво попиваючи каву та гортаючи сторінки свіжого випуску елітного глянцевого журналу «Дипломатичний Вісник».

Раптом вона похвилинно завмерла, ледь не випустивши порцелянову чашку з рук. Жінка несамовито скрикнула, аж луна пішла просторими кімнатами, і гучно покликала сина:

— Глібе! Глібе, негайно йди сюди, дорогенький! Швидше! Подивися, тут велика стаття про Надзвичайного і Повноважного Посланника України у Франції, про такого собі Валерія Юрійовича Вербицького!

— Ну і що тут такого незвичайного, мамо? Черговий чиновник, — з відвертою байдужістю відгукнувся Гліб, заходячи до вітальні та поправляючи домашній халат.

— Почекай секундочку, ти тільки поглянь на цю фотографію! — Вікторія Сергіївна тремтячим пальцем з ідеальним манікюром тицяла в глянцеву сторінку. — Бачиш? Тут чорним по білому написано, що пан Посланник позує зі своєю дружиною та єдиною донькою. Ти цю дівчину випадково не впізнаєш?!

Гліб неохоче нахилився над журналом, примружився, і тієї ж миті його обличчя витягнулося від шоку.

— Так це ж… це ж моя Поліна! Нічого собі… Оце так «провінціалка з гуртожитку» виявилася! — з неймовірним подивом вигукнув він, хапаючись за голову. — А будувала з себе таку наївну простачку! Ніколи не вимагала дорогих подарунків, економила на сукні… Оце так простачка! Це ж треба було так катастрофічно помилитися!

— Але ж по її скромному зовнішньому вигляду і не скажеш, що вона донька такого відомого і впливового дипломата! — виправдовувалася Вікторія Сергіївна, в очах якої вже спалахнув хижий, меркантильний вогник.

— Мамо, послухай, може, це якась безглузда помилка журналу? — з надією та сумнівом у голосі запитав Гліб.

— Ну яка тут може бути помилка? Ти що, якісну фотографію не бачиш? Це вона! — жінка нервово заходила по кімнаті. — Більше того, Вербицький у своєму інтерв’ю прямо згадує, що найближчим часом його можуть перевести на надзвичайно престижну посаду до Великої Британії. І що зараз він особливо чекає на появу першої онуки! Ти розумієш, чим це пахне, сину? Між іншим, це твоя дитина! Ти маєш повне право не лише бачитися з нею, але й зобов’язаний, чуєш, просто зобов’язаний негайно помиритися з Поліною!

— Але ж, мамо… ти ж сама кричала на весь ресторан, що вона все це нагуляла невідомо з ким. І ті брудні фото на весіллі… ти що, забула? — розгублено белькотів Гліб, не розуміючи, як швидко змінилася позиція матері.

— Мало що я тоді казала на емоціях! Значить, помилялася. Так теж у житті буває, я ж не свята! — безапеляційно відрізала Вікторія Сергіївна, ні краплі не червоніючи. — А ті знімки — це ж очевидний, дешевий монтаж! Тільки повний бовдур міг повірити, що це оригінал! Годі сперечатися, сину. Негайно збирайся. Одягни свій найкращий костюм і дуй до Поліни благати пробачення! На колінах повзай, якщо треба! Чи тобі, мій дорогенький, може, в Лондон не хочеться поїхати працювати?

Вона підійшла впритул до сина і жорстко додала:

— Давай швидше, поки час ще є і вона не знайшла іншого. Встигнете по-швидкому знову розписатися. А там уже станеш повноцінним членом цієї благородної, впливової родини. Може, майбутній тесть навіть розщедриться і знайде для тебе якусь тепленьку посаду аташе в посольстві у Британії. Вибирай, сину, сам: або перспективний Лондон, або все життя сидітимеш у якомусь глухому райцентрі на периферії і перекладатимеш папірці за копійки!

Після довгих спроб та підключення старих знайомих, Глібу все ж вдалося дізнатися нинішню адресу своєї колишньої нареченої. Він під’їхав до акуратного двоповерхового котеджу в елітному передмісті. Натиснув кнопку дорогого домофона. І довго чекав.

Ніхто не відповідав. Нарешті масивні вхідні двері будинку відчинилися, і на подвір’я, весело сміючись і ніжно тримаючись за руки, вийшли Поліна та Ігор. Дівчина виглядала просто неймовірно: щаслива, доглянута, з акуратним животиком. Вони підійшли до кованих воріт.

Поліна, побачивши свого колишнього нареченого, який нервово м’яв у руках букет троянд, миттєво змінилася в обличчі. Вона окинула його абсолютно холодним, порожнім поглядом і крижаним тоном запитала:

— Що тобі потрібно? Чого ти сюди прийшов? І як ти взагалі посмів шукати мою адресу?

— Через спільних знайомих знайшов, це було неважко… Ти ж пам’ятаєш, яке високе становище в суспільстві займають мої батьки? — почав Гліб зі своєї звичної пихатої ноти, підозріло та зневажливо оглядаючи Ігоря, який міцно, по-хазяйськи тримав Поліну за руку.

— Звісно, пам’ятаю, — усміхнулася Поліна, але в цій усмішці не було ні краплі тепла. — А ще я чудово пам’ятаю, як твої поважні батьки кричали на весь Київ, що я тобі не пара. Що я «голодранка», недостойна їхнього шляхетного сина. І що я ніколи не стану частиною вашої високоповажної родини. То що ти тут забув, Глібе? Чого з’явився?