Багатій помирав у VIP-палаті, і лише бідна санітарка знала правду! Коли вона увірвалася на консиліум, лікарі просто оніміли…

Зоряна залишила її в холі і попрямувала до кабінету Ореста Ковальського. Завідувач саме переглядав свіжі рентгенівські знімки. Почувши історію Зоряни, він зняв окуляри і втомлено потер перенісся.

— Вагітна від нього… Хай йому грець, у нас тут серйозна клініка чи дешева мильна опера?! Зоряно, у нас суворі протоколи. В реанімацію не пускають кого завгодно з вулиці. Я розумію, що вона чекає дитину, але юридично вона для нього — ніхто. Рішення приймаю не лише я, є ще черговий реаніматолог.

— Оресте Петровичу, я все розумію, — тихо, але наполегливо сказала дівчина. — Але повірте, це може стати тим самим стимулом. Якщо у Савицького буде хоч найменший проблиск свідомості, ця новина додасть йому сил боротися. Ви ж самі знаєте, як емоційний фактор впливає на динаміку одужання.

Ковальський важко зітхнув, розуміючи її правоту.

— Добре. Я домовлюся з реаніматологом. Але хай вона зайде пізно ввечері, коли дружини вже не буде, і рівно на дві хвилини. Без жодного шуму, сліз і скандалів. Зрозуміло?

— Дякую вам, лікарю! — Зоряна відчула, як відлягло від серця. Вона взяла на себе занадто багато, але інакше просто не могла вчинити.

Тим часом Альона, ні про що не підозрюючи, продовжувала сидіти в коридорі, очікуючи на хоч якісь новини від лікарів. Бізнес-партнер Леонід то зникав у своїх справах, то знову повертався, приносячи якісь теки з документами і нескінченно розмовляючи по телефону. Збоку здавалося, що шлюб Савицьких скріплений не стільки теплими почуттями, скільки спільним капіталом та нерухомістю в центрі столиці.

Щойно Ковальський вийшов з кабінету, Альона та Леонід миттєво підскочили до нього.

— Лікарю, ви зобов’язані нам чітко сказати: які його шанси? Скільки все це ще триватиме? — голос Альони тремтів від напруги.

— Жодних стовідсоткових гарантій у медицині не існує, — стримано пояснив завідувач. — Але динаміка наразі не є негативною. Ми змінили тактику і бачимо перші, дуже слабкі ознаки стабілізації. Проте для остаточних висновків потрібен час.

— А якщо ні? — втрутився Леонід своїм фірмовим діловим тоном. — Чи можемо ми шукати альтернативи? Давайте перевеземо його вертольотом до Німеччини чи Ізраїлю? Я все оплачу!

— Я вже казав вам: зараз транспортування неможливе, — як відрізав Орест Ковальський. — Він нетранспортабельний, ризик зупинки серця в дорозі надто високий. Прошу вас, просто дозвольте нам працювати. У нас достатньо кваліфікації та найсучаснішого обладнання, щоб вести цей складний випадок. Головне — не заважайте.

Альона похнюпилася, збагнувши, що від її статусу і грошей зараз нічого не залежить. А Леонід, роздратований відсутністю чітких прогнозів, лише міцно стиснув щелепи і знову відійшов до вікна, набираючи чийсь номер.

Ближче до ночі, коли лікарня занурилася в напівтемряву і тишу, Марина нарешті отримала дозвіл зайти до палати. Зоряна провела її спеціальним службовим коридором, допомогла одягнути стерильний халат, бахіли та шапочку, пошепки інструктуючи не чіпати жодних дротів та апаратів.

Коли вони увійшли, Савицький лежав нерухомо. Його підключили до апарату штучної вентиляції легень, навколо блимали монітори, ритмічно пищали датчики. Побачивши коханого в такому жахливому, безпорадному стані, Марина ледь не втратила свідомість від шоку. Вона зовсім не була готова до того, що сильний, впливовий чоловік може виглядати таким змарнілим.

Але вона опанувала себе, зробила крок до ліжка і, нахилившись до його вуха, зашепотіла крізь сльози:

— Грішо… Я знаю, ти мене, можливо, не чуєш, але відчуваєш. У нас буде дитина. Уявляєш? Наш малюк…

Зоряна стояла трохи віддалік, біля дверей, готова будь-якої миті підхопити Марину, якщо та знепритомніє. Чергова медсестра дивилася на них з очевидним несхваленням, але мовчала, адже дозвіл дав сам завідувач.

— Ти ж збирався розповісти дружині, що підеш від неї… — продовжувала шепотіти Марина, і по її щоках котилися великі краплі сліз. — Ми ж так мріяли про наш спільний дім. Я не знаю, як усе буде тепер, але… будь ласка, живи. Ти потрібен мені. Ти потрібен нашому малюку!

Вона несміливо, ледь торкаючись, погладила його по руці, уникаючи численних катетерів. І раптом Савицький ледь помітно ворухнув головою, хоча очі залишалися заплющеними. Його пальці ледь здригнулися у відповідь на її дотик. Можливо, десь у глибоких лабіринтах підсвідомості він почув її слова, а може, це був лише рефлекторний рух. Але для Марини цього було достатньо.

Сил стояти на ногах у неї більше не залишилося, і Зоряна обережно вивела її з реанімації.

— Я не знаю, що мені робити… — гірко схлипнула Марина вже за дверима відділення, спираючись на стіну. — Там ця його дружина… вона ж нічого не підозрює про мене. А якщо він помре?! Я залишуся зовсім одна!

— Тихіше, — Зоряна по-сестринськи обійняла її за плечі. — Зараз треба думати виключно про його одужання. Усі ваші сімейні питання — це вже потім. Я розумію, як тобі зараз боляче і страшно.

— Дякую тобі, Зорю… — Марина трохи заспокоїлася, витираючи обличчя серветкою. — Але я не можу залишатися тут надовго, у мене робота, проєкти. Та й я просто панічно боюся зіткнутися з Альоною. Вона ж мене розірве на шматки!

— Це правда. Можливо, тобі варто зняти номер у якомусь тихому готелі неподалік клініки і навідуватися раз на день? Обирай час пізно ввечері, коли дружини точно немає. Я тобі буду писати.

Марина вдячно обійняла Зоряну. У цих обіймах було стільки відчаю і болю, що санітарці самій захотілося плакати. З цього моменту на плечі Зоряни лягла ще одна важка, чужа таємниця. Вона знала про вагітність Марини і чудово усвідомлювала, що ця історія може розірвати життя Савицького на шматки, якщо він отямиться. Але сама Зоряна не збиралася нічого казати Альоні, адже не мала жодного морального права руйнувати чужі долі.

У цьому складному клубку людських пристрастей вона почувалася мимовільною заручницею. Адже вона не шукала всієї цієї драми, а лише щиро хотіла врятувати людині життя.