Наречений кинув її просто біля вівтаря — аж раптом до собору увірвався елітний спецназ на чорних джипах

Але її слова потонули в порожнечі, розбившись об важку, монументальну присутність полковника Руденка та його бійців. Олена повільно, виваженим рухом закрила папку і поклала її на край вівтаря. Вона навіть не подивилася в бік Романа. Він більше для неї не існував.

Поки напруга в залі зростала, жінка в дорогому оксамитовому манто, чиє обличчя наполовину ховалося під крислатим капелюхом, зневажливо кинула:

— Навіть якщо все це правда, яке це має значення? Вона все одно залишається ніким. У неї немає ані впливової родини, ані гучного прізвища.

Натовп тихо загомонів: хтось кивав, погоджуючись, хтось уже вагався. Олена перевела погляд на цю жінку і зробила крок уперед. Тканина її простої білої сукні м’яко зашелестіла.

— Прізвище? — її тон був холодним і рівним. — Своє ім’я я здобула потом, пилом і неймовірними зусиллями. А чим ви заслужили своє, окрім вдалого заміжжя?

Капелюх жінки нервово сіпнувся, коли та з почервонілим обличчям швидко опустилася назад на лаву. Перешіптування гостей миттєво перетворилися на перелякані зітхання.

Слова Олени зависли в повітрі — гострі й беззаперечні. Простір собору ніби стиснувся, повітря стало наелектризованим. Полковник Руденко підняв руку, і бійці за його спиною синхронно зробили крок уперед. Гуркіт їхніх черевиків прозвучав як удар грому.

— Це ще не все, — жорстко промовив він. — Наказ приховати деталі тієї операції надійшов особисто від депутатки Камінської. Вона заробляла мільйони на фіктивних оборонних контрактах і постачанні бракованого обладнання, що і стало причиною тієї катастрофи. Мільйони в її кишенях — поки ім’я Олени Марченко втоптували в багнюку.

Собор вибухнув галасом. Хтось був шокований, хтось відверто обурений. Обличчя Камінської перекосилося від жаху, але вона не змогла видавити з себе жодного звуку.

Голос Олени прорізав цей галас, чіткий і непохитний:

— Отже, моє ім’я стерли лише для того, щоб прикрити корупціонерку і зрадницю?

Запитання не було голосним, але воно змусило залу замовкнути. Руки Камінської затремтіли так сильно, що її дорога дизайнерська сумочка з глухим стукотом впала на мармур.

Роман, охоплений відчаєм і панікою, зробив останню, жалюгідну спробу врятувати своє его.

— Ким би ти не була, ти все одно сирота! — істерично закричав він. — Тебе ніхто і ніколи не кохатиме по-справжньому!

Його голос зірвався на високій ноті, ламаючись під вагою власної нікчемності. Камінська, намагаючись схопитися за соломинку, істерично заверещала:

— Це все брехня! Вона просто тисне на жалість!

Олена не заплакала. Вона не відвела очей. Вона подивилася просто на Романа і тихо, але дуже вагомо сказала:

— Не тобі це вирішувати.

Ці слова вдарили його, як фізичний ляпас. Обличчя Романа зморщилося, він позадкував, його руки жалюгідно трусилися.

Якийсь гість із задніх рядів, чоловік у занадто блискучому костюмі та із самовдоволеною усмішкою, спробував піднятися.

— Це все суцільна показуха, — сказав він, вказуючи на військових. — Вона просто розігрує карту жертви, щоб шахрайським шляхом змусити нас її поважати.

Дехто в натовпі знову почав перешіптуватися, сумніви знову заповзали в їхні душі.

Олена повернулася до нього. Її погляд був пронизливим.

— Шахрайським шляхом? — перепитала вона. — Підіть і розкажіть про це тим хлопцям, яких я виносила на своїх плечах із-під перехресного вогню.

Усмішка миттєво сповзла з обличчя чоловіка, він безсило опустив руки. Жінка поруч із ним прошепотіла: “А вона має рацію”, і залишки сумнівів у залі остаточно розсипалися під вагою її правди.

Голос Руденка знову пролунав на весь собор.

— Досить! — Він повернувся до своїх бійців і віддав різкий наказ: — Віддати шану!

Десятки найкращих воїнів країни миттєво виструнчилися, їхнє вітання було бездоганним і монолітним. З шеренги вийшов офіцер у строгій формі, тримаючи в руках оксамитову коробочку. Він відкрив її, і у світлі церковних вітражів зблиснуло золото вищої державної нагороди — ордена “За мужність”.

Руденко взяв нагороду і простягнув її Олені.

— Вона належала вам ще п’ять років тому. Вони ховали її. Але більше цьому не бувати.

Руки Олени ледь помітно тремтіли, коли вона брала орден. Вона обережно провела пальцями по холодному металу, а потім підняла його високо над головою. Її голос лунав гордо і чисто:

— Мені не потрібне ваше фальшиве кохання чи визнання. У мене вже є родина: це ті люди, які ніколи мене не зраджували.

Спецпризначенці відповіли їй гучним, схвальним гулом, від якого, здавалося, затремтіли самі стіни собору.

Коли овації трохи вщухли, жінка в шовковій хустці, чиє обличчя було перекривлене від заздрості, отруйно кинула:

— З орденом чи без, вона все одно залишається дівкою, яку кинули просто біля вівтаря.

Ці слова, як бруд, спробували забруднити момент. Олена завмерла, зустрілася з нею поглядом і відповіла спокійним, глибоким голосом:

— Кинутою? Тоді чому всі ці люди зараз тут, поруч зі мною?