Наречений кинув її просто біля вівтаря — аж раптом до собору увірвався елітний спецназ на чорних джипах

Жінка миттєво спалахнула і важко опустилася на лаву, випустивши сумочку з рук. Натовп знову принишк. Багато хто почав дивитися на Олену зовсім іншими очима, хоча дехто ще відчайдушно чіплявся за свій снобізм.

Депутатка Камінська знову підвелася, хоча в її різкому голосі вже не було колишньої впевненості:

— Це маячня. Звільнений за статтею солдат не може бути героєм. Це якась дешева провокація!

Роман, намагаючись зберегти хоч якісь залишки гордості, вказав на Олену тремтячим пальцем:

— Героїня?! Це все фікція! Ти все одно залишишся ніким!

З задніх рядів раптом вискочив чоловік у зім’ятому піджаку — типовий журналіст місцевої жовтої преси, який строчив щось у блокноті. Зігравши на публіку, він гучно крикнув:

— У мене є свої джерела! Вони стверджують, що вас вигнали за боягузтво. Чи не бажаєте прокоментувати це, пані “командирко”?

Цей титул він вимовив із відвертим знущанням. Натовп подався вперед, жадаючи крові і нових скандалів. Олена спокійно подивилася на нього. Її обличчя було абсолютно розслабленим.

— Джерела? — рівним тоном перепитала вона. — Чи ті зручні байки, за публікацію яких вам щедро заплатили конвертом під столом?

Ручка журналіста завмерла над блокнотом. Його обличчя залилося фарбою сорому під загальне ахання гостей. Хтось поруч упустив телефон, і звук розбитого екрана рознісся луною. Журналіст ніяково сів на місце, намагаючись злитися з натовпом.

Руденко не став чекати. Він простягнув Олені папку і твердо подивився їй в очі:

— Ви заслужили право розповісти цю частину історії самостійно.

Вона взяла папку. Її руки більше не тремтіли. Вона повільно відкрила обкладинку. Її голос пролунав спокійно, майже м’яко, але він без зусиль заповнив кожен куточок величезного собору.

— Та місія була реальною. І життя людей, яких я витягла звідти, — теж були реальними.

Вона підняла очі, і її погляд гострим лезом вп’явся в обличчя народної депутатки Камінської.

— Але правду вирішили поховати. Поховати глибоко, щоб захистити ту людину, яка заробила на цьому статки. Це ви віддали той наказ про засекречення, чи не так?

Натовп скрикнув від несподіванки. Усі голови миттєво повернулися до Камінської, яка стояла бліда, наче крейда, ніби перетворилася на одну з мармурових статуй храму. Олена не підвищувала голосу. У цьому не було потреби. Її звинувачення впало важким каменем, і гробове мовчання самої депутатки стало найкращою відповіддю.

На якусь мить в очах Олени спалахнув непроханий, але неймовірно яскравий спогад. Вона знову опинилася там, у далекому спекотному місті на Близькому Сході. Її форма покрита густим пилом, обличчя чорне від сажі, а руки до болю напружені — вона тягне пораненого розвідника в безпечне місце. Повітря тоді було густим від диму горілих шин і запаху страху, а навколо безперервно тріскотіли постріли.

Вона кричала накази, її голос залишався твердим, хоча серце вистрибувало з грудей. Вона тягла на собі чоловіків, удвічі важчих за неї, відмовляючись залишити бодай когось у тому пеклі.

Тієї ночі їй обіцяли, що її подвиг ніколи не забудуть. Натомість її ім’я просто витерли з історії, переписавши її життя так, ніби вона була ганебною невдахою. Олена кліпнула, відганяючи спогад, і марево розсіялося. Вона знову стояла в прохолодному київському соборі, міцно тримаючи папку.

Гості почали неспокійно перешіптуватися. Якийсь чоловік у сірому брендовому костюмі, чиє обличчя пішло червоними плямами, нахилився до своєї дружини.

— Вона справді це зробила? Що взагалі тут відбувається?

Його дружина, нервово смикаючи своє перлове намисто, не знайшла що відповісти.

Валерія завмерла, її очі розгублено бігали від Олени до спецпризначенців і назад. Мати Романа, Маргарита Гавриленко, раптом підвелася з першого ряду, і її голос дрібно затремтів від люті та безсилля:

— Це просто нечувано! Мій син не зобов’язаний брати участь у цьому… у цьому дешевому спектаклі!