«Мамо, він — моя копія!» Син привів з вулиці брудного хлопчика. Жінка глянула на нього і впала на коліна…
Пан Тарас, приголомшений такою поведінкою, дивився, як двоє дітей мчать по тротуару, і навіть не встиг їх зупинити. З вікна машини він насуплено спостерігав за ними і раптом усвідомив, що вони біжать зовсім не до ресторану, а до якогось брудного безхатька біля смітників.
Артем підбіг до Луки і обережно торкнувся його плеча.
— Луко! — погукав він із надією в голосі.
Хлопчик різко обернувся, немов налякане звірятко. На мить у його блакитних очах майнув дикий страх, але щойно він упізнав Артема, на його замурзаному обличчі з’явилася щира, сором’язлива усмішка.
Злата, яка щойно підбігла і побачила їх двох пліч-о-пліч, шоковано прикрила рота долонею.
— Боже мій… ви ж просто ідентичні, — прошепотіла вона, не вірячи власним очам.
Артем, намагаючись заспокоїти Луку, м’яко сказав:
— Тобі не треба боятися. Злата — моя найкраща подруга. Їй можна довіряти на сто відсотків.
Потім юний багатій глибоко вдихнув і запитав:
— Чому ти вчора так раптово втік?
Лука опустив очі, нервово смикаючи край свого розірваного светра.
— Я не люблю дорослих. Щоразу, коли вони підходять надто близько, вони викликають поліцію або намагаються запхати мене в якийсь притулок.
Артем з розумінням кивнув. Він зовсім не хотів його лякати.
— А де ти зараз живеш? — запитав він.
Лука просто знизав худими плечима.
— На вулиці.
Ці два короткі слова вдарили юного Артема в саме серце. Злата, все ще перебуваючи в стані легкого шоку, обережно запитала:
— А в тебе… в тебе що, зовсім немає батьків?
Лука сумно опустив погляд на свої старі, діряві кросівки.
— Ні. Мене знайшли у сміттєвому баці, коли я був ще зовсім немовлям. Мене виховали добрі люди з вулиці, безхатьки… Вони ділилися зі мною останнім шматком хліба. Але минулої зими вони сильно захворіли і пішли з життя. З того часу я зовсім один.
Серце Артема болісно стиснулося. Він дивився на Луку і відчував неймовірно потужний зв’язок, який виходив далеко за межі простої фізичної схожості. Тут було щось набагато глибше, щось містичне.
Вони всіли на бетонний парапет, подалі від галасливої дороги, намагаючись знайти хоч хвилину спокою у цьому вирі емоцій. Лука, з опущеними очима і тремтячим голосом, почав розповідати свою історію. Він говорив про холодні київські ночі, про те, як доводилося ховатися від крижаного дощу під шматками старого картону в під’їздах. Він розповідав про дні, коли від голоду паморочилося в голові, і про те, як доводилося тікати від соціальних служб, бо він точно знав: у системі йому буде ще гірше.
Артем і Злата, діти, які виросли в теплі, достатку і повній безпеці, слухали його в абсолютній тиші. Їхні серця розривалися від жалю. Вони, звісно, знали, що у світі існують бідні люди, бачили їх по телевізору. Але бачити це на власні очі, чути це від хлопчика, який виглядав точнісінько як Артем… Це було нестерпно боляче.
Зі сльозами, що наверталися на очі, Артем простягнув руку, міцно стиснув брудну долоню Луки і сказав:
— Ти більше не будеш сам, Луко. Ми обов’язково тобі допоможемо.
Злата рішуче підскочила на ноги і гаряче підтримала друга:
— Саме так! Ти поїдеш з нами. Ми щось придумаємо, обіцяю!
Лука слабко всміхнувся, але його погляд залишився сумним. Він розумів, що ці двоє — просто діти. Добрі, щирі діти, але вони не мають влади над тим, що вирішують дорослі.
— Ви нічого не зможете зробити, — зітхнув він. — Моє життя тут, і це нормально. Я вже звик.
Над ними повисла важка тиша, яку порушував лише віддалений шум столичних заторів. Злата, відчуваючи гостру потребу хоч якось його розрадити, потягнулася до нього. І саме в цей момент, крізь велику дірку на плечі старого светра Луки, вона помітила дещо таке, від чого в неї перехопило подих. Вона просто завмерла на місці.
— Ти що робиш? — злякано запитав Лука, коли Злата обережно потягнула тканину його светра вниз.
Дівчинка вказала пальцем на його шкіру, і її голос затремтів від хвилювання.
— Подивіться на це… У тебе на плечі родима пляма. Вона має форму маленького півмісяця. Точнісінько така ж, як у Артема!
Артем миттєво підскочив ближче, уважно роздивляючись пляму.
— Це правда… У мене є абсолютно ідентична родима пляма. Точнісінько на тому ж місці! — шоковано вимовив він, поспіхом відгортаючи комірець своєї дорогої сорочки, щоб показати плече.
Злата переводила широко розплющені очі з одного хлопця на іншого. Її погляд світився від неймовірного відкриття.
— Це не може бути збігом. Ви — брати-близнюки. Іншого логічного пояснення просто не існує!
Очі Луки округлилися від повного нерозуміння.
— Брати-близнюки? Про що ви взагалі говорите?
Артем зробив глибокий вдих і почав швидко пояснювати:
— Сьогодні вранці, перед уроками, ми зі Златою обговорювали нашу зустріч. Ми подумали, що єдине пояснення нашої феноменальної схожості полягає саме в цьому.
— А тепер ще й ця родима пляма! — вигукнула Злата. — Але як таке можливо? Як ти можеш бути його братом, Луко? Це дуже дивно, бо пані Поліна завжди казала, що народила лише одну дитину. Але ця пляма… Ні, це занадто великий збіг!
