Лікарка приймала пологи і раптом помітила знайомий шрам на нозі пацієнтки. Через мить у неї перехопило подих…

Ця нічна розмова вдихнула в Богдану нове життя. Тепер у неї була надія, що справедливість у цій країні все ж таки існує. Навіть похмурі конвоїри, які всю ніч просиділи на жорстких стільцях під дверима Міліної палати, пильно вдивляючись у кожного, хто проходив повз, більше не викликали в неї такого тваринного страху. За справу взявся Геннадій Вікторович, а отже, все буде добре.

Наступного ранку прибув спеціальний конвой, щоб етапувати Мілю до тюремної лікарні при слідчому ізоляторі.

Коли дівчину, бліду, виснажену і ледве живу, вивозили на інвалідному візку в коридор, Богдані вдалося нахилитися до неї під виглядом останнього медичного огляду.

— Тримайся, моя дівчинко. За твою справу вже взявся найкращий столичний адвокат, — ледь чутно, самими губами прошепотіла вона їй на вухо. — Наберися терпіння. Нічого не бійся. Твоє пекло дуже скоро закінчиться.

Вона непомітно, але дуже міцно стиснула холодну долоню дівчини. Міля здивовано кліпнула очима, не розуміючи, як таке можливо.

— Відійдіть від ув’язненої! Без розмов і контактів! — гаркнув старший конвоїр, грубо відштовхуючи лікарку плечем і стаючи між ними.

Богдана покірно зробила крок назад, не вступаючи в марну суперечку з виконавцями. Вона лише тепло, підбадьорливо усміхнулася Мілі.

— Богдано Миколаївно! Благаю вас, ви наглянете за моєю Софійкою?! — у відчаї, зриваючи слабкий голос, крикнула Міля, коли її вже котили до важких дверей виходу.

— Софійкою? — Богдана зблідла так, що ледве не втратила свідомість просто посеред коридору.

— Так… Я назвала свою донечку Софією, — крізь сльози промовила дівчина, перш ніж металеві двері відділення з гуркотом зачинилися за нею і озброєним конвоєм.

— Звісно, нагляну… — прошепотіла Богдана в порожнечу, невідривно дивлячись на зачинені двері.

Софія. Саме так звали покійну матір Богдани. Чому Міля обрала саме це ім’я для своєї дитини? Вона ж фізично не могла пам’ятати ім’я своєї бабусі, яку бачила лише в ранньому, несвідомому дитинстві. Голос крові? Генетична пам’ять? Богдана Миколаївна не могла знайти цьому жодного іншого, раціонального пояснення. Вона просто стояла посеред лікарняного коридору, притиснувши руки до грудей, і по її щоках знову текли тихі сльози — цього разу це були чисті сльози великої надії.

Після того, як важкі, оббиті дерматином двері приймального відділення зачинилися за конвоєм, Богдана Миколаївна повільно попрямувала до неонатального боксу, де в спеціальному кювезі лежала маленька Софійка. Дівчинка не спала. Її великі, поки що неясно-блакитні оченята з цікавістю вивчали цей новий, яскравий світ лікарняних ламп. Малеча навіть не підозрювала, яка страшна життєва драма і яка запекла юридична боротьба розгортається зараз навколо неї та її мами.

— Моя маленька дівчинко… Моя рідна онучечко, — ледь чутно прошепотіла Богдана, схилившись над прозорою пластиковою стінкою боксу. — Рости. Набирайся сил. А я буду молитися всім святим, щоб у нас усе вийшло.

Вона обережно, самими кінчиками пальців, торкнулася пухкої, теплої щічки немовляти. Від цього легкого дотику по всьому тілу жінки розлилося неймовірно солодке, давно забуте тепло — таке ж, як тридцять років тому, коли вона вперше взяла на руки свою Мілю. Залишаючи дитяче відділення, Богдана гарячково міркувала, до кого саме в районній адміністрації їй краще звернутися з приводу тимчасового опікунства над Софійкою.

У світлому коридорі вона несподівано зіткнулася із завідувачем лікарні, Костянтином Петровичем, який щойно повернувся з тривалого відрядження до столиці.

— Ну і деньок у вас вчора видався, Богдано Миколаївно! — він привітно усміхнувся, поправляючи дорогу краватку. — Мені вже доповіли на ранковій планірці. Уперше в стінах нашої спокійної лікарні зечка народжувала. Добре, що її вже етапували звідси геть до СІЗО. Я сьогодні ж дам розпорядження, щоб дитину якнайшвидше, за скороченою процедурою, передали до обласного будинку маляти. Нам ці зайві проблеми з криміналом, поліцією і перевірками абсолютно не потрібні.

— Костянтине Петровичу, я вас дуже прошу, не поспішайте з документами на дитину, — Богдана зупинилася і твердо, не кліпаючи, подивилася йому просто у вічі. — Якщо це юридично можливо, я хочу забрати цю дівчинку собі. Під свою особисту опіку.

— Богдано… ви що, з глузду з’їхали?! — головний лікар від несподіванки аж відсахнувся, а його шкіряна папка ледь не випала з рук на лінолеум. — Це ж вам не кошеня з вулиці підібрати! Це живе немовля, яке потребує цілодобового, виснажливого догляду. Як ви взагалі плануєте з цим справлятися? А як же ваша відповідальна робота, нічні чергування, пацієнтки?

Він нервово пройшовся коридором, потираючи підборіддя, і знову повернувся до неї.

— Я чудово розумію, жіноча жалість, спрацював материнський інстинкт і все таке інше… Але навіщо брати на себе такий колосальний тягар? Ви ж, вибачте на слові, вже не дівчинка. До того ж, це дитина ув’язненої! Погана генетика, погане оточення. А коли ця злочинниця вийде на волю, що тоді? Будете по судах роками тягатися за права на дитину?

— Костянтине Петровичу, ви ставите занадто багато запитань, — Богдана Миколаївна лише спокійно, з легкою, впевненою іронією усміхнулася. — Я вже прийняла остаточне рішення. Якщо районна Служба у справах дітей дозволить мені взяти опіку, я негайно оформлюю довготривалу відпустку по догляду за дитиною.

— Богдано, я цього не дозволю! Ви — мій найкращий, незамінний спеціаліст! Хто буде керувати відділенням?! — щиро обурився завідувач, переходячи на підвищений тон.

— Костянтине, досить! — різко обірвала його жінка, владно відмахнулася рукою і впевнено, з високо піднятою головою, пішла геть по коридору.