Лікарка приймала пологи і раптом помітила знайомий шрам на нозі пацієнтки. Через мить у неї перехопило подих…
Раптом Міля здригнулася уві сні і різко розплющила очі.
— Що сталося? — злякано прошепотіла вона, намагаючись підвестися на ліктях, але одразу ж скривилася від гострого болю. — З моєю дівчинкою щось не так?!
— Тихіше, тихіше, моя хороша, — лагідно зашепотіла Богдана, дбайливо накриваючи її ковдрою. — З твоєю дитинкою все чудово, вона солодко спить у дитячому відділенні, під наглядом. Я просто зайшла перевірити твій стан. Як ти почуваєшся?
— Усе так болить… — жалібно, по-дитячому схлипнула Міля, і сльоза скотилася по її блідій щоці на подушку.
— Це нормально, люба. Так буває після таких важких пологів. Усе обов’язково мине. Біль вщухне, тіло відновиться, і залишиться лише велика радість від того, що тепер у тебе є донечка, — відповіла Богдана Миколаївна.
Вона говорила тихо і спокійно, але її губи ледве помітно тремтіли, а руки під халатом трусилися від неймовірного хвилювання. Вона міцно зчепила пальці в замок і присіла на стілець біля лікарняного ліжка.
— Міло… Розкажи мені, що з тобою трапилося? — голос лікарки звучав настільки щиро, співчутливо і тепло, що не викликав у заляканої дівчини жодної підозри. — Чому ти опинилася в колонії? Можливо, я зможу хоч чимось допомогти? Чи, може, треба терміново зателефонувати твоїм родичам або друзям?
Міля гірко усміхнулася, дивлячись у темне вікно, де гудів весняний вітер.
— У мене нікого немає, лікарю… — тихо відповіла дівчина, і в її голосі прозвучала така пронизлива, холодна порожнеча, від якої у Богдани похололо всередині.
— І чому я опинилася за ґратами? Ніхто мені не повірив. Та й чому б ви повірили? — з гіркотою в голосі прошепотіла Міля, повертаючи голову до лікарки. — Скажіть чесно, Богдано Миколаївно… Вони справді заберуть у мене донечку завтра? Хіба мені не казали, що за законом ми маємо право бути разом до її трьох років у спеціальній установі?
Говорячи це, Міля, долаючи пекельний післяпологовий біль, знову спробувала піднятися на ліктях. Вона до крові закусила бліді губи і незмигним, повним відчаю поглядом дивилася на завідувачку, шукаючи в ній порятунку.
Богдана не знала, що відповісти. У цій системі закони часто перепліталися з бездушною бюрократією, і багато що залежало зовсім не від медиків, а від папірців та підписів чиновників.
— Я зроблю все можливе і неможливе, щоб дізнатися, як ідуть справи, і затримати їх, — м’яко, але дуже впевнено запевнила вона дівчину, обережно поклавши свою теплу долоню поверх її змарнілої руки. — А ти… розкажи мені про себе. Я ж бачу по очах, що ти не злочинниця. Ти просто дитина, яка потрапила у страшну біду.
— Це правда, — з очей Мілі знову бризнули сльози. — І я просто не знаю, що мені робити далі. Як жити…
І дівчина, ковтаючи гіркі сльози, почала свою сумну сповідь.
Богдана дізналася, що в дитинстві Міля жила за кордоном із батьком та його новою дружиною. Свою рідну маму вона майже не пам’ятала — батько сухо сказав, що та померла від хвороби, і суворо заборонив навіть згадувати про неї. Мачуха дівчинку відверто не любила, постійно чіплялася до дрібниць, принижувала і тримала на відстані. Згодом колись успішний батьківський будівельний бізнес почав стрімко розвалюватися. Їм довелося терміново пакувати валізи і втікати від величезних боргів назад в Україну, до Києва. Але й тут справи пішли шкереберть.
А ще через кілька років сталася непоправна трагедія: батько з мачухою розбилися в жахливій ДТП на слизькій трасі під Києвом. Усі їхні залишки майна, машини та банківські рахунки миттєво арештували за борги перед кредиторами. Так п’ятнадцятирічна Міля опинилася на вулиці, а згодом — у державному дитячому будинку.
Три роки до випуску перетворилися для неї на справжнє емоційне пекло. Там не було фізичних знущань, але морально її ламали щодня. Підлітки жорстоко ігнорували її, вважаючи “білою вороною” та “колишньою мажоркою”, яка впала з небес на землю. Вона терпіла постійні кпини, злі жарти в спину і не мала жодної рідної душі, до якої могла б прихилитися. Закінчення школи та вихід з інтернату стали для неї довгоочікуваним ковтком свіжого повітря.
Дівчина наївно думала, що всі її чорні смуги назавжди залишилися позаду. У Мілі був хист до малювання, і вона мріяла стати відомою дизайнеркою одягу, створювати власні унікальні колекції. Вона вступила до столичного фахового коледжу легкої промисловості. Як сироті, держава виділила їй крихітну, вбиту роками “гостинку” в старому цегляному будинку на столичній Дарниці — але для неї це була її перша власна фортеця спокою та затишку.
Після пар вона поверталася до своєї маленької кімнатки, заварювала дешевий чай, малювала ескізи суконь і мріяла. Міля уявляла, як одного разу відкриє власне ательє в центрі міста. Як зустріне свого єдиного, надійного хлопця, збудує міцну родину, де ніколи не буде холодних поглядів чи криків, і народить щонайменше трьох дітей. Вона так хотіла велику сім’ю, щоб компенсувати свою тотальну самотність! Вона обіцяла собі, що стане найкращою мамою на світі — люблячою, ніжною. Такою ж, як її власна мама, образ якої жив лише в її найглибших, розмитих спогадах. Лише у снах вона іноді бачила її лагідний силует і чула забутий голос, такий мелодійний і теплий.
— Батько ніколи не говорив про неї, жодної фотографії в домі не залишилося, — зітхнула Міля, безвиразно дивлячись у білу стелю палати. — Він казав, що старий сімейний фотоальбом загубився під час переїздів, а цифрові копії на комп’ютері знищив якийсь вірус… Знаєте, мою маму звали так само, як вас. Богдана.
Міля була настільки занурена у свої болючі спогади, що навіть не помітила, як лікарка поруч із нею побіліла як крейда. Богдана Миколаївна до невистерпного болю, до побілілих кісточок стиснула пальці в замок, намагаючись стримати ридання і не видати свого стану, поки дівчина продовжувала.
