Лікарка приймала пологи і раптом помітила знайомий шрам на нозі пацієнтки. Через мить у неї перехопило подих…

— Так, це я… — ледве простогнала змучена переймами дівчина, широко розплющивши очі. Помітивши застиглий погляд лікарки, вона злякано сіпнулася: — Щось не так? З дитиною щось погане?!

— Ні-ні, все йде добре. Ти просто молодець, — Богдана Миколаївна миттю отямилася, глибоко вдихнула повітря, наповнене запахом медикаментів, і помітила на собі здивовані погляди медсестри та молодої педіатрині Соломії. — Усе чітко за планом.

Вона змусила себе відвести погляд від шраму. “Ще нічого не відомо напевне. Можливо, це просто неймовірний, химерний збіг. Таких дрібних шрамів можуть бути тисячі”, — гарячково заспокоювала вона себе, хоча материнська інтуїція кричала про протилежне. Її руки знову стали твердими, а рухи — професійно-точними.

Невдовзі напружену тишу пологової зали осяяв гучний, вимогливий і такий довгоочікуваний крик. Міля народила абсолютно здорову, крихітну дівчинку. Коли Богдана Миколаївна обережно, ледь тремтячими руками, поклала теплий, сповитий у пелюшку клуночок на груди молодої матері, вона з невимовною радістю і щемом у серці спостерігала за їхньою першою зустріччю.

— Донечко… рідненька моя… — гарячково шепотіла Міля, заливаючись щасливими, солоними сльозами і вкриваючи невагомими поцілунками крихітні пальчики немовляти. — Я тебе не покину. Нізащо не віддам. Чуєш мене, маленька? Нікому у світі тебе не віддам, моя кровиночко…

Молода мати плакала так щиро, так гірко й надривно, що всі жінки в пологовій залі — від санітарки до лікарів — мимоволі опустили очі, ковтаючи тугий клубок у горлі. Це була незавидна, страшна доля для новонародженої дитини та її матері. Навіть якщо їм дозволять побути разом якийсь час у спеціалізованій колонії, безжальна державна система рано чи пізно їх розлучить.

Після завершення всіх необхідних медичних процедур матір із немовлям обережно перевели до окремої післяпологової палати з блідо-рожевими стінами. Лише тоді конвоїрам нарешті дозволили зайти. Вони з брязкотом зняли з дівчини металеві кайданки, але їхні наміри залишалися далекими від гуманних. Старший охоронець, дістаючи якісь папери, сухим тоном повідомив, що вони планують забрати ув’язнену назад в етап до колонії щойно вона зможе сидіти, а дитину передати представникам районної Служби у справах дітей.

Міля, ледве жива після важких, виснажливих пологів, лежала на каталці і, глухо ридаючи, слухала цей вирок. Але на її істерику ніхто з людей у формі не звертав жодної уваги.

— Начальство по рації наказало не затримуватися. Як вона там? — зневажливо кинув один із конвоїрів, поправляючи кобуру і звертаючись до Богдани Миколаївни.

— Пацієнтка у вкрай нестабільному стані, вона втратила багато сил і занадто слабка. Я не випишу її щонайменше до завтрашнього ранку, — крижаним тоном відповіла лікарка, ледве стримуючи непереборне бажання виставити цього нахабу за двері.

— Лікарю, не ускладнюйте нам життя. У нас на зоні є своя медчастина. Там і відлежиться на казенному ліжку.

— А якщо в неї почнеться кровотеча чи різко погіршиться стан під час транспортування на ваших розбитих “газелях” по наших ямах? Ви особисто будете нести кримінальну відповідальність за смерть породіллі? — Богдана підійшла впритул до конвоїра, пропалюючи його поглядом. — Ні. Я нікуди її сьогодні не відпущу. Це моє останнє слово як завідувачки.

Робити було нічого. Конвой був змушений поступитися медичному протоколу та залізній наполегливості лікарки. Проте охоронці попередили, що їхні колеги з наступної зміни приїдуть і чергуватимуть під самими дверима палати всю ніч. Богдані довелося погодитися — у неї теж було своє керівництво та закони. Хоча, куди могла втекти худенька жінка через дві години після пологів? Вона навіть на ноги встати не могла.

Увечері, коли зміна нарешті стихла, а коридори лікарні поринули в напівтемряву, Богдана Миколаївна зайшла до тихої ординаторської і безсило опустилася у старе крісло. Усі її думки, наче бджолиний рій, крутилися навколо дівчини. Міля… Невже це справді може бути її донька? Але як таке можливо? Чому ця дитина опинилася за ґратами? Де, зрештою, її багатий і впливовий батько зі своїми столичними зв’язками та мільйонами?

“А може, той шрам — це просто гра моєї втомленої уяви? Я так відчайдушно мріяла її знайти всі ці роки, що бачу бажане там, де його немає”, — мучила себе сумнівами лікарка, розтираючи скроні.

Їй потрібно було ще раз поглянути на ногу Мілі. Без метушні. Без свідків. Богдана відкрила медичну карту пацієнтки, що лежала на столі під настільною лампою.

Група крові: третя позитивна, B(III) Rh+.

Точнісінько як у неї.

А обличчя… Тепер, прокручуючи в пам’яті кожну рису дівчини, Богдані здавалося, що Міля — вилита копія її покійної матері, бабусі Софії. Адже її маленька донечка успадкувала саме ті глибокі зелені очі та густе русяве волосся.

Невже це правда? Богдана Миколаївна рвучко підвелася, накинула на плечі білий халат, вийшла з ординаторської і попрямувала темним коридором до палати Мілі. Конвою під дверима ще не було — мабуть, пішли перекурити на ґанок чи випити кави з автомата. Лікарка тихо, щоб не скрипнули завіси, натиснула на ручку і прослизнула всередину.

Молода мати міцно спала, знесилена важким днем і пережитим болем. Богдана нечутно підійшла до ліжка. Затамувавши подих, вона обережно відгорнула край тонкої лікарняної ковдри і поглянула на ступню.

Так. Сумнівів не залишалося жодних. Це був той самий шрам-стрілочка. Її мітка…