Лікарка приймала пологи і раптом помітила знайомий шрам на нозі пацієнтки. Через мить у неї перехопило подих…
Раннього березневого ранку 2021 року, коли надворі ще висів густий, пронизливий туман, біля приймального відділення центральної районної лікарні на Фастівщині різко загальмував поліцейський мікроавтобус. З-під коліс старенького «Форда» із заґратованими вікнами бризнула брудна вода. З кабіни неквапливо вийшли двоє конвоїрів у важких берцях. Брязкаючи ключами, вони відчинили задні двері й грубо вивели жінку.
Навіть крізь об’ємний, безформний казенний одяг — мішкувату сіру куртку — було абсолютно очевидно: вона при надії, і в неї вже почалися активні перейми. Дівчина ледве переставляла ноги по вологому асфальту. Вона згиналася навпіл від нестерпного болю і з відчаєм хапалася побілілими пальцями за поперек та великий живіт.
— Ворушися давай! — грубо гримнув старший із охоронців, нетерпляче підштовхуючи її в спину. — Чого тобі до міста не терпілося, дурепо? Тільки клопоту через тебе!
Коли ця химерна процесія переступила поріг приймального відділення, серед чергового медичного персоналу здійнявся справжній переполох. Не кожного дня до їхнього тихого, майже сімейного пологового будинку в передмісті привозили ув’язнених. Ця пацієнтка взагалі не мала тут опинитися — її везли етапом до спеціалізованої жіночої колонії, але погані, побиті після зими дороги та постійна тряска спровокували передчасні пологи просто під час транспортування.
Богдана Миколаївна, досвідчена завідувачка акушерського відділення, саме розпочала своє чергування, яке обіцяло бути напрочуд спокійним. Усі її пацієнтки вже благополучно народили, і вона, зручно вмостившись у потертому шкіряному кріслі в ординаторській, мріяла про гарячу чашку кави та кілька годин тиші. Раптом по внутрішньому зв’язку пролунав стурбований, майже панічний голос медсестри:
— Богдано Миколаївно, терміново спускайтеся на перший! Тут конвой… ув’язнену привезли. От вам і спокійна недільна зміна!
Лікарка миттю спустилася сходами. Породілля лежала на кушетці біля реєстратури, напівзігнувшись, і тихо, жалібно стогнала, закушуючи до крові бліді губи. Навколо неї, наче коршуни, кружляли охоронці, а чергова медсестра розгублено переминалася з ноги на ногу, не знаючи, за що хапатися.
— Негайно піднімайте її та везіть у санітарну кімнату, — твердим, безапеляційним тоном скомандувала Богдана Миколаївна після швидкого професійного огляду, кивнувши санітаркам.
Жінки обережно, намагаючись не робити різких рухів, переклали породіллю на каталку й повезли довгим коридором, де пахло хлоркою і заспокійливим. Конвоїри рушили слідом, гучно брязкаючи своєю амуніцією.
— А ви куди зібралися? — різко зупинилася лікарка, перегородивши їм шлях своїм тілом.
— Ми маємо бути присутніми. Це протокол, — насупився старший конвоїр, кремезний чоловік із важким поглядом, намагаючись відсунути жінку в бік.
— У пологове відділення стороннім вхід суворо заборонено! У нас тут свої санітарні протоколи, — відрізала Богдана, не зрушивши з місця ні на міліметр. Її голос дзвенів сталлю.
— Жіночко, у нас свої накази! Вона — зечка! Ми зобов’язані її контролювати кожну секунду.
— Абсолютно виключено! — голос Богдани Миколаївни пролунав так владно, що охоронець мимоволі завмер. — Я не дозволю вам лякати інших матерів своїм виглядом і брудними черевиками. Це лікарня, а не тюремний карцер. Тут керую я. І я вирішую, хто зайде в пологову залу, а хто залишиться стирчати за дверима.
— Ви не розумієте, вона може втекти! Ми надали всі супровідні документи…
— Це ви не розумієте! — перебила його лікарка, гнівно блиснувши очима. — Розкриття вже шість сантиметрів. Куди вона вам втече? Через вікно стрибне? Хоча, сумніваюся, що для вас ці медичні терміни мають бодай якесь значення. Насамперед вона — жінка, яка дає нове життя.
— Якщо ми не можемо стояти над нею, тоді ми зобов’язані прикути її кайданками до ліжка, — наполягав конвоїр, нервово граючи жоваками. — Повірте, лікарю, так буде краще для всіх.
Породілля, почувши цю принизливу суперечку, навіть не стала питати, чому це “в її інтересах”. Вона лише важко, приречено зітхнула, заплющивши втомлені очі.
— Добре. Хай буде по-вашому. Приковуйте, — з відвертою відразою промовила Богдана Миколаївна. — Я покличу вас пізніше. Майте хоч краплю людяності, зачекайте в коридорі.
