Коли красень Тарас привіз дружину після служби в армії, у селі почали шепотітися… Та правда здивувала всіх!
Чоловічої радості Тараса просто не було меж. Він, незважаючи на свою сувору зовнішність, виявився напрочуд турботливим, лагідним і дуже уважним батьком. Навіть після виснажливої, важкої роботи в полі чи у своїй запиленій майстерні, він завжди знаходив час для малечі. Тарас любив своїх дітей щиро й міцно, вечорами терпляче навчав синів майструвати з дерева, розповідав захопливі історії про армію та ліс. Проте, якщо хлопці починали занадто серйозно пустувати чи шкодити, батько вмів бути справедливим і суворим — йому вистачало одного лише серйозного, важкого погляду чи твердого, стишеного слова, щоб малі бешкетники миттєво заспокоїлися.
Особливо ж, до нестями, Тарас обожнював свою старшеньку, розумницю Настуню, і частенько, потайки від суворої в питаннях харчування дружини, балував дівчинку купленими в місті солодощами. Їхня велика родина жила в абсолютній любові та злагоді, діти росли в атмосфері постійної підтримки, де ніхто ніколи не підвищував голос. І ось, не встигли батьки й оком моргнути, як промайнули швидкоплинні роки, діти виросли, і настав тривожний час Насті їхати з рідного гнізда здобувати вищу освіту.
Дівчина з самого малечку, лікуючи ляльок та вуличних котів, мріяла стати справжнім лікарем. Але першого року удача їй не всміхнулася — пройти величезний, нещадний конкурс на омріяне державне місце до престижного медичного університету звичайній сільській дівчині не вдалося. Повернувшись додому з опущеними плечима, Настя, однак, не опустила рук: вона одразу влаштувалася працювати звичайною санітаркою в районну лікарню.
Щодня миючи підлоги та допомагаючи хворим, вона набиралася безцінного життєвого досвіду, загартовувала характер і потроху накопичувала гроші. Наступного року, озброївшись знаннями та впертістю, вона знову поїхала до великого міста вступати, і цього разу фортуна була повністю на її боці — вона впевнено пройшла на бюджетне місце.
А її молодші брати, кмітливі хлопці-близнюки, тим часом подали свої документи до міського політехнічного коледжу на сучасну спеціальність програмістів і без жодних проблем, граючись, успішно склали всі вступні іспити з першого ж разу. Коли восени всі троє дітей зібрали речі і роз’їхалися по тісних міських гуртожитках, батьки раптом, вперше за багато років, залишилися у своїй великій хаті зовсім самі.
Спочатку їм стало неймовірно сумно й незвично, навіть моторошно тихо без дитячого сміху та постійної метушні. Але невдовзі, одного прохолодного вечора, чоловік міцно обійняв свою Марічку за плечі і з теплою усмішкою запропонував:
— Слухай, рідна, ми ж із тобою все своє життя тільки для дітей і працювали, спини не розгинаючи. Давай тепер хоч трохи, хоч крапелиночку для себе поживемо! Поїхали на море, в Одеську область, я вже й путівки на хорошу базу відпочинку пригледів.
Вони довго радилися при світлі лампи, трохи повагалися, рахуючи заощадження, та зрештою вирішили, що так воно і буде. Вони заслужили на цей відпочинок.
І ось вони вже стоять на теплому, залитому південним сонцем чорноморському узбережжі. Марічка, яка бачила безкрайнє, солоне море вперше у своєму житті, почувалася просто на сьомому небі від абсолютного щастя. Вона плавала в прозорій воді, кумедно пірнала, щиро і дзвінко сміялася, мов маленька, безтурботна дитина, годинами блукала берегом і збирала химерні мушлі на згадку. Її безмежна, чиста радість буквально заразила й Тараса, який годинами сидів на гарячому золотавому піску і просто мовчки насолоджувався тим, що нарешті зумів подарувати своїй коханій дружині таку справжню казку.
Але в останній день перед їхнім запланованим від’їздом додому, природа вирішила показати свій норов: погода на узбережжі раптово й дуже різко зіпсувалася. Звідкись із-за горизонту зірвався холодний, пронизливий штормовий вітер, ясне блакитне небо миттєво затягнуло важкими, свинцевими хмарами, море потемнішало, вкрилося білими баранцями хвиль, і почав накрапати дрібний, по-справжньому осінній дощ.
Незважаючи на цей раптовий холод і негоду, Марічка, керована якимось дитячим поривом, твердо вирішила ще бодай разочок скупатися наостанок, щоб назавжди запам’ятати дотик води. Тарас, стурбовано насупивши густі брови і кутаючись у куртку, намагався її відмовити:
— Марічко, сонечко моє, може, краще не треба? Подивись навколо: погода вже зовсім не та, хвилі піднялися великі, ще й вітер крижаний, аж до кісток пробирає.
Але вона вперто, з легкою усмішкою наполягла на своєму:
— Тарасику, та я тільки на одну хвилиночку занурюся! Дуже хочу нашому морю подякувати за все і попрощатися до наступного року.
Вона швидко скинула теплий халат і, здригаючись від поривів холодного вітру, побігла у вируючу воду.
