Коли красень Тарас привіз дружину після служби в армії, у селі почали шепотітися… Та правда здивувала всіх!
У цей короткий, мов спалах блискавки, момент їхні погляди зустрілися. Тарас просто потонув у її яскраво-синіх, неймовірно глибоких очах. У них було стільки тепла і нерозтраченої ніжності, що в хлопця перехопило подих. Після цього він мовчки, але з подвоєною силою допоміг Марічці перевезти важкі пакунки на той берег, довго і тепло прощався, тримаючи її маленьку долоню у своїй, і поїхав назад у частину. Але з того самого осіннього дня його серце назавжди залишилося там, у лісі, з цією дивовижною лісовою мавкою.
Його нестримно, мов магнітом, тягнуло до неї. За кілька місяців до закінчення військової служби Тарас вирішив діяти рішуче. Він випросив у начальства коротку відпустку, чесно і прямо зізнавшись сивому полковнику, що їде свататися. Купивши в найближчій крамничці щедрих гостинців, він вирушив до того самого села за річкою. Місцеві дітлахи галасливою, зацікавленою юрбою провели високого солдата до потрібної хати, і він, неймовірно хвилюючись і знімаючи кашкета, обережно постукав у дерев’яні двері.
Зустріли його напрочуд привітно, але сама Марічка була страшенно збентежена таким раптовим візитом. Яке ще заміжжя? Вона густо червоніла, ховала обличчя і кілька разів тікала ховатися в сусідній кімнаті, де тепер мешкала її бабуся. Нарешті баба Надія, зрозумівши, що діла не буде, попросила онуку покликати “жениха” до неї в кімнату, щоб серйозно, по-дорослому поговорити.
Тарас тихо зайшов, шанобливо схилив голову і привітався. Старенька, хитро примруживши свої вицвілі від часу, але неймовірно мудрі та проникливі очі, звеліла йому підійти зовсім близько і дати праву руку. Тарас слухняно простягнув долоню. Бабуся міцно, до болю стиснула її своїми сухими, вузлуватими пальцями й мовчки дивилася йому просто у вічі довгі кілька хвилин. Здавалося, вона читала його душу, гортаючи сторінки його минулого і майбутнього. Нарешті вона тихо, але з непохитною впевненістю промовила:
— Так, це ти. Її суджений. Доля сама вас одне до одного невидимими стежками вивела. Все у вас складеться добре. Тільки бережи її, синку. Бережи дужче за власне життя.
— Вона ж у мене світла, мов джерельна вода, — після короткої паузи продовжила стара, погладжуючи його велику долоню, — і чекала тебе, сама того не знаючи, все своє життя. От тому я й не хотіла з лісу виїжджати так довго. Серцем материнським чула, що ти знайдеш нашу Марічку саме там, у моїй старій хатині на березі. А тепер, коли ти її забереш у свої надійні руки, я нарешті можу бути спокійною за її долю.
Тарас із максимальною серйозністю, розуміючи всю вагу цієї миті, кивнув.
— Не хвилюйтеся, бабусю. Я нікому не дам її скривдити. Життя своє покладу, аби вона тільки щасливою була.
Старенька ледь помітно всміхнулася, куточками губ, ніби приймаючи і підтверджуючи його клятву перед небесами.
— Я знаю. У тебе серце теж чисте і добре, без каменю за пазухою. Інакше я б не віддала тобі свою єдину кровинку. Благословляю вас, діти. Будьте щасливі, поки віку вашого.
Незабаром і батьки Марічки, побачивши непохитну щирість хлопця і відчувши його надійність, дали своє батьківське благословення. Зважаючи на обставини, вирішили не тягнути довго й розписатися ще до того, як молодята назавжди поїдуть на батьківщину Тараса.
