Не роздумуючи ні миті, далекобійник витягнув з крижаної води вагітну вовчицю! Він навіть не здогадувався, якою буде віддяка…
Раптом краєм ока Микола помітив щось дивне на білому тлі. Інстинктивно, майже рефлекторно вдаривши по тугих гальмах, він обережно зупинив свою громіздку, важку фуру на засніженому узбіччі, здійнявши хмару сизого пилу зі снігом. Пневматика глухо видихнула. Чоловік рвучко вистрибнув із високої, теплої кабіни і, мружачись від сліпучого зимового сонця, почав вдивлятися у безкрайній, сліпучо-білий простір замерзлої водойми.
На самій середині широкої річки щось відчайдушно, з останніх сил борсалося в темній воді. Придивившись уважніше, Микола болісно зіщулився: у крижаній пастці тонув великий, темний собака. Тварина, мабуть, необережно вийшла на тонкий, підступний лід, з тріском провалилася і тепер ніяк не могла самостійно вибратися з обіймів смертельного холоду, марно дряпаючи закривавленими лапами ламку, слизьку кригу.
Не роздумуючи ані секунди, забувши про графіки та вантаж, Микола кинувся туди. На ходу він гарячково зривав із себе теплу зимову куртку та товстий, в’язаний светр, відкидаючи їх просто у брудний сніг. Але, підбігши трохи ближче до берега, він раптом зупинився як укопаний, усвідомивши свою помилку. Тварина, що з останніх, мізерних сил боролася за життя у чорній воді, була зовсім не собакою.
Це був справжній, великий дикий вовк. А на протилежному березі річки, серед густих дерев, мовчки, немов сірі примари, стояла ціла зграя. Вони безсило і нерухомо дивилися на свого товариша, не в змозі хоч якось йому допомогти. При наближенні високої людини звірі лише насторожено, синхронно повернули масивні лобаті голови.
Проте Микола не злякався. Він колись читав у якихось журналах, що ситі вовки вкрай рідко нападають на людей першими, а ці конкретні особини не виявляли жодної відкритої агресії чи бажання захищати територію. Йому навіть на якусь коротку, містичну мить почудилася в їхніх уважних, жовтих очах якась відчайдушна, німа благальна надія. Здавалося, вони своєю тваринною інтуїцією розуміли: тільки ця дивна, сильна двонога істота може врятувати їхнього родича від неминучої загибелі. І вони не помилилися у своєму мовчазному сподіванні.
Чоловік, геть забувши про власну безпеку, інстинкт самозбереження та пекельний, пронизливий холод, швидко відкинув на сніг важкі зимові черевики. Залишившись у самих шкарпетках, він ліг на живіт і обережно поповз по потрісканому, вологому льоду просто до потопаючого звіра. Вовк навіть не намагався пручатися чи скалити гострі зуби, ніби дійсно, своїм диким розумом збагнув добрі наміри свого несподіваного рятівника.
Але витягнути такого великого, намоклового хижака виявилося завданням далеко не з легких. Весняний, пухкий лід загрозливо, гучно тріщав, ледве витримуючи вагу однієї дорослої людини, а двох він точно, гарантовано не втримав би.
Тіло Миколи від дотику крижаної води та мокрого льоду почало стрімко німіти. Руки нестерпно, до сліз нили, пальці зводила болюча судома, перетворюючи їх на дерев’яні цурпалки. Але він уперто, стиснувши зуби, тягнув звіра на себе, міцно, мертвою хваткою схопивши його за густу, мокру шкірку на загривку. Лід зрадливо ламався під їхньою спільною вагою, утворюючи нові, чорні ополонки, а чоловік усе повз і повз назад, до рятівного берега, тягнучи за собою абсолютно знесилену, напівмертву тварину, немов на важкому, непосильному буксирі.
Сантиметр за довгим сантиметром вони просувалися до твердої землі, де на них мовчки, не кліпаючи, чекала лісова зграя. Нарешті — довгоочікувана перемога! Людина і дикий хижак знесилено, важко дихаючи, вивалилися на твердий берег, опинившись поза межами досяжності підступного весняного льоду. Микола промок до самісіньких кісток, його неконтрольовано, сильно трусило від лютого морозу, а гострий, ріжучий біль, здавалося, пронизував кожну клітинку його змерзлого, неслухняного тіла.
Проте всередині він щиро, по-дитячому, безмежно радів цій маленькій перемозі над смертю. І тільки зараз, безсило лежачи на мокрому снігу й важко, з хрипом хапаючи ротом морозне повітря, до нього дійшло дещо важливе. Він пильніше придивився до звіра і зрозумів, що щойно зробив набагато більше, ніж думав спочатку. Він врятував не просто одну нещасну, приречену тварину. Коли хижак лежав поруч із ним на вмерзлій землі, важко здимаючи боки, стало абсолютно ясно: це був не вовк, а вовчиця. І її роздутий живіт беззаперечно свідчив про те, що вона була глибоко вагітною.
Виходить, він, ризикуючи власним життям і здоров’ям у крижаній воді, врятував не одну душу, а щонайменше дві, а то й цілий виводок — адже у вовків рідко буває лише одне дитинча. Ця світла думка трохи зігріла його зсередини.
Микола не знав, скільки саме часу він пролежав ось так, нерухомо, поруч із дикою вовчицею. Сил катастрофічно не вистачало не те що встати на ноги, а навіть просто простягнути руку і дотягнутися до свого кинутого неподалік теплого светра. Сіра хижачка, як і слід було очікувати від загартованої природою тварини, оговталася від температурного шоку першою. Вона з величезним, видимим зусиллям піднялася на тремтячі, мокрі лапи.
Обтрусившись, вона підійшла впритул до людини і обережно, гарячим носом принюхалася до обличчя чоловіка, немов намагаючись назавжди, до кінця своїх днів запам’ятати запах свого несподіваного рятівника. А потім зграя пішла. Вовки розвернулися і швидко, абсолютно безшумно розчинилися в густому, темному поліському лісі.
Миколі на якусь мить, затуманену холодом, навіть здалося, що вони просто розтанули в морозному повітрі, як ранкові примари. Він же продовжував лежати, ліниво, крізь густу пелену наступаючого сну розмірковуючи про те, що треба б якось змусити себе встати. Треба одягнутися, дістатися до теплої кабіни фури, завести мотор і включити пічку на повну потужність… Але змерзле тіло його зовсім не слухалося, перетворившись на чавун. І тут він несподівано почув зовсім поруч гучний, натужний рев автомобільного мотора і схвильовані, гучні людські голоси.
— Ну й молодець же ти, чоловіче! Мало хто у своєму здоровому розумі ризикнув би власним життям заради лісової тварюки. Ми все з пагорба бачили! Але давай-но, братику, піднімайся, нічого тобі тут на снігу лежати, бо так і задубіти на смерть недовго! — пролунав чийсь басовитий, стурбований голос над самісіньким вухом.
— Не… не можу, — ледве чутно, стукаючи зубами, прохрипів Микола, відчуваючи, як тепла, рятівна темрява застилає очі.
У ту ж мить чиїсь сильні, мозолисті руки міцно, по-господарськи підхопили його попід пахви, безцеремонно змусивши прийняти вертикальне положення. На закляклі, зведені холодом плечі миттєво лягла якась дуже тепла, суха тканина — чи то старий, колючий плед, чи то чийсь овечий кожух. Шкіра, що втратила чутливість, ледь помітно відгукнулася на цей рятівний дотик.
— Давай вантажити його до мене в машину, на заднє сидіння, — швидко і діловито скомандував інший голос, значно більш владний. — Тут моє село зовсім поруч, за лісом. Там він у теплі хоч зігріється нормально і відлежиться. До лікарні не довеземо — згорить.
— Ні, стривайте… — слабко, з останніх сил запротестував Микола, намагаючись вирватися з надійних рук. — Моя фура… Там цінний вантаж… Я відповідаю…
— Та куди ж твоя величезна фура подінеться з нашої лісової дороги! — добродушно заспокоїли його рятівники, підштовхуючи до відкритих дверцят. — Перегонимо ми її в село, ти за це залізо не переживай, у нас хлопці з правами є. Ключі тільки дай. Якщо ти тут зараз героїчно, але безглуздо помреш від переохолодження, твій цінний вантаж узагалі нікуди і ніколи вже не доїде.
Полічивши цей залізний аргумент напрочуд логічним і переконливим, Микола остаточно перестав чинити будь-який опір і покірно здався на милість долі. Крізь густий, пульсуючий туман лихоманки він невиразно бачив, як його обережно, наче кришталевого, садять на заднє сидіння старенької, пошарпаної життям “Ниви”, де, крім нього, було ще двоє чоловіків. Один із них, судячи з зеленого одягу та рушниці, був місцевим лісником, а другий… хто його знає, може, голова. Думати було нестерпно, фізично важко. Хоч дорога виявилася дуже короткою і сильно тряскою, Микола встиг провалитися у важку, гарячкову дрімоту.
Розбудили його вже біля великого, добротного цегляного будинку, що стояв у самому центрі засніженого поліського села. Другий чоловік, як згодом з’ясувалося, дійсно був місцевим сільським головою — людиною надзвичайно поважною, авторитетною та неймовірно господарчою. Напівпритомного Миколу завели в найтеплішу кімнату з піччю, допомогли швидко стягнути мокрий, крижаний одяг і дали чистий, сухий, хоч і трохи завеликий.
Хтось одразу ж, не питаючи, всунув йому в тремтячі руки величезну керамічну кружку з неймовірно гарячим чаєм. Від цього напою на всю простору хату густо пахло малиною та травами — лісового варення добрі господарі явно не пошкодували. Незабаром все його тіло пронизали тисячі дрібних, надзвичайно болючих голок — це кров почала циркулювати швидше по відморожених венах, і його охопив неконтрольований, сильний дрож.
Тільки тепер, коли гаряча кружка почала нещадно обпікати його змерзлі долоні, він по-справжньому, до глибини душі зрозумів, наскільки сильно і небезпечно замерз на тій проклятій річці. Зробивши кілька великих, жадібних ковтків солодкого цілющого чаю, Микола голосно, надривно і сухо закашлявся. Проти волі його знову непереборно, як магнітом, хилило в глибокий сон, але він із останніх сил намагався чинити опір цій слабкості.
Він тривожно думав про залишену на трасі фуру, про жорсткі терміни доставки чужого вантажу та, найголовніше, про свою маленьку донечку Оленку в далекому Києві. Йому марилося, що якщо він саме зараз заплющить очі і засне, то більше не прокинеться ніколи в житті. На щастя, це було дуже оманливе, викликане лихоманкою почуття.
Микола й сам не помітив того рятівного моменту, коли остаточно здався і дозволив м’яким, бездонним обіймам глибокого сну повністю поглинути свою свідомість. Опритомнів він уже у зовсім незнайомому, дуже світлому приміщенні з ідеально білими, пофарбованими стінами. У всьому тілі відчувалася неймовірна, просто космічна слабкість, ніби по ньому проїхався каток, а лоб палав від високої температури.
