Не роздумуючи ні миті, далекобійник витягнув з крижаної води вагітну вовчицю! Він навіть не здогадувався, якою буде віддяка…

Микола різко здригнувся, ніби від потужного удару струмом. Ці слова влучили в найболючішу точку.

— Або, може, ти думаєш, що нам із матір’ю зараз легко і просто?! — голос літнього чоловіка зрадливо затремтів, зриваючись на емоції. — Ми ж дитину свою єдину втратили. Нашу кровинку, наш сенс життя. Але ми тримаємося! Тримаємося з останніх сил, бо точно знаємо, що потрібні цій малій внучці!

Тон його був не стільки звинувачувальним, скільки відчайдушним і неймовірно протверезливим. І все ж у цих останніх словах відчувався жорсткий, але абсолютно справедливий докір. Микола винувато опустив очі до підлоги. Йому раптом стало неймовірно, пекучо соромно за свою безмежну жалість до себе, за це безрозсудне, малодушне бажання просто здатися і зникнути.

А тесть тим часом продовжував, поклавши важку, натруджену руку йому на тремтяче плече:

— Ти подумай добре, головою подумай… Хіба Тетянці б усе це сподобалося? Хіба вона хотіла б для тебе такої зламаної, жалюгідної долі? А для вашої маленької, довгоочікуваної донечки — гіркого сирітства? Ні, синку, ти сам чудово знаєш, що ні. Вона понад усе на світі бажала б, щоб ти був сильним чоловіком. Щоб ти працював, жив і виховав цю дівчинку гідною, щасливою людиною. А потім, коли прийде час і цей страшний біль трохи стихне, щоб ти знайшов нове щастя. Не сперечайся зі мною зараз, помовчи. Я знаю, тобі здається, що зараз зарано і страшенно грішно про таке навіть думати, але життя, хоч би як там було, триває. І я хочу, вимагаю, щоб ти зараз встав, назавжди згадав мої слова і більше ніколи, чуєш, ніколи в собі не сумнівався.

— Так… напевно, ви маєте рацію, — з величезним, надлюдським зусиллям видавив із себе Микола. По його запалій, неголеній щоці вперше за ці пекельні дні скотилася справжня, солона сльоза полегшення. — Вам, батькам, набагато важче і страшніше, ніж мені. А я щось зовсім розкис, здався. Підвів я вас… Я просто дуже боюся. Просто не знаю, чи впораюся я сам із немовлям.

— Не карай себе так сильно, — вже значно м’якше, по-батьківськи тепло відповів Віктор Петрович, стискаючи його плече. — Ми з Валентиною маємо одне одного, щоб розділити цей біль, а тобі здається, що ти залишився зовсім один у цілому, ворожому світі. Але це не так, Миколо. У тебе є прекрасна донька, і є ми. Ми з першого дня прийняли тебе в нашу родину. Ти нам не чужий і ніколи таким не будеш. Давай, приходь до тями. Поїж нормально, вмийся нарешті холодненькою водою. Повертайся до своєї роботи, бо треба великі гроші на дитину заробляти. А коли ти будеш у своїх далеких рейсах, ми з величезною радістю доглянемо за онучкою. Це навіть не обговорюється. До речі… ви з Тетяною встигли вирішити до того… як її назвати?

— Нам обом завжди дуже подобалося ім’я Оленка, — розгублено, ледь чутно, але вже значно більш усвідомлено відгукнувся Микола, витираючи обличчя рукавом. — Думаю, так ми її і назвемо. Заради Тані.

І вони почали жити заново. Крок за маленьким кроком, збираючи себе по шматочках. Микола, зібравши всю свою волю в кулак, вийшов на роботу і почав їздити у свої тривалі далекобійні рейси. Він годинами крутив баранку, заробляючи на гідне, забезпечене життя, а батьки Тетяни з безмежною, жертовною любов’ю сиділи вдома з маленькою Оленкою.

Перші пару років молодому, зраненому батькові було нестерпно, до фізичного щему важко навіть просто дивитися на власну доньку. Занадто сильно вона своїми тонкими рисами, кумедною мімікою і навіть усмішкою нагадувала йому покійну дружину. Це щоразу нещадно краяло серце, роз’ятрюючи незагоєні рани. Але час, як відомо, найкращий, хоч і найповільніший лікар. Поступово гострий, ріжучий біль притуплявся, і ці невловимі, милі подібності почали його щиро радувати і зігрівати душу, а не заганяти в чорну депресію.

Дівчинка була живим, прекрасним нагадуванням про те, що його найбільше, найчистіше кохання дійсно існувало на цій землі. Але й цей перехідний етап пройшов. Оленка росла, і Микола перестав бачити в ній лише точну копію втраченої Тетяни. Вона ставала абсолютно самостійною, яскравою особистістю — зі своїм власним, часом вельми впертим характером, з унікальними дитячими інтересами та мріями.

В чомусь вона була дуже схожою на матір, а в чомусь виявлялася зовсім інакшою. До постійних, затяжних роз’їздів батька по країні мала ставилася абсолютно спокійно, сприймаючи це як належне, адже звикла до такого формату сім’ї ще з найбільш раннього дитинства.

Але Микола все одно щоразу неабияк хвилювався, як вона перенесе його чергову тривалу поїздку. Річ у тім, що наступне робоче відрядження мало тривати значно довше, ніж зазвичай. Шлях важкої фури лежав у найвіддаленіші, засніжені райони українського Полісся — туди, де звичні асфальтовані дороги поступово перетворюються на в’язкі напрямки, а старі ліси стоять густі, похмурі та дикі. Відсутність батька вдома розтягнулася б на довгі місяці, зате потім керівництво компанії обіцяло довгий, повноцінний відпочинок та вельми солідну грошову премію, від якої було б нерозумно відмовлятися.

— Не переживай ти так сильно через це відрядження, не рви серце, — заспокоював його Віктор Петрович, бачачи, як зять нервово перебирає в руках ключі від машини напередодні важкого від’їзду. — Вона ж уже давно адаптувалася до специфіки твоєї роботи. Подумаєш, цього разу поїздка триватиме трохи довше, ніж зазвичай. Ти ж не саму її в порожній квартирі напризволяще залишаєш! Нам із матір’ю тільки в радість зайвий раз посидіти з нашою улюбленою, золотою онучкою.

— Але ж їй лише шість рочків, Вікторе Петровичу, — все ще сильно сумнівався Микола, ховаючи стурбовані очі. — У такому ніжному віці кілька місяців — це просто величезний, незбагненний термін для дитячого сприйняття. А раптом вона взагалі забуде, що в неї десь там є рідний батько? Я ж пропускаю все… Пропускаю, як вона росте, як пізнає світ…

— Не забуде, навіть не смій думати про таке. Ми суворо простежимо, щодня будемо фотографії твої їй показувати і по телефону дзвонити, де тільки зв’язок зловиш, — твердо, як і завжди, пообіцяв надійний тесть.

Незважаючи на ці щирі, теплі запевнення, Микола виїжджав із гомінливого Києва з дуже важким, неспокійним серцем. Останнім часом ці тривалі, виснажливі поїздки давалися йому дедалі важче — як фізично, так і морально. Він гостро, до болю відчував, що, безкінечно колесячи розбитими дорогами країни, пропускає найважливіші, неповторні моменти життя власної, єдиної доньки.

Йому все більше й більше хотілося бути поруч із маленькою Оленкою щодня. Виховувати її самому, читати їй добрі казки на ніч, бачити її усмішку зранку, а не перекладати всі ці батьківські радощі й турботи виключно на плечі літніх бабусі з дідусем. Але серйозні робочі зобов’язання перед логістичною компанією він на себе взяв — отже, як справжній чоловік, треба було їх беззаперечно виконувати. І він поїхав.

Коли його масивна, багатотонна фура залишала межі столиці, надворі стояли суворі, тріскучі лютневі морози. Проте шлях його лежав глибоко на північ, углиб українського Полісся. І поки він, долаючи сотні кілометрів, дістався найвіддаленіших лісових районів, природа вже почала несміливо, але наполегливо готуватися до приходу весни.

Брудний сніг на узбіччях повільно, але впевнено танув, перетворюючись на місиво, а на чорних деревах, ще не розбещених справжнім теплом, поволі набрякали перші, зеленуваті бруньки. Микола зосереджено вів свою громіздку машину вузькою, звивистою трасою, і попри всі душевні переживання та втому, не міг не милуватися цією суворою, первозданною і дикою красою.

Він знову і знову відчував те знайоме, приємне і хвилююче лоскотання в грудях, яке завжди охоплювало його, коли він потрапляв у нові, незвідані місця. Саме заради цих унікальних емоцій, заради цього відчуття безмежного простору він колись і обрав свою нелегку професію. Саме заради них він знову й знову, незважаючи на втому, сідав за кермо великовантажного автомобіля, долаючи тисячі кілометрів і не досипаючи ночами. Його довга дорога вела повз широку, повноводну річку, що була ще вкрита кригою — небезпечною, дуже оманливою, весняною кригою, яка вже почала підступно підтавати біля берегів і зовсім скоро мала з гуркотом скреснути.