Не роздумуючи ні миті, далекобійник витягнув з крижаної води вагітну вовчицю! Він навіть не здогадувався, якою буде віддяка…

Минула довга, нестерпна година, що здалася змученому Миколі справжньою вічністю. За нею потягнулася друга, потім третя. Секундна стрілка великого настінного годинника, здавалося, відверто знущалася з нього. Вона відраховувала час настільки повільно, ніби механізм зумисне занурили у густу патоку. Кожен її гучний удар відлунював у скронях чоловіка тупим, пульсуючим болем.

Іноді повз нього швидким, безшумним кроком пробігав хтось із медичного персоналу. Але навіть якщо на розгубленого, зблідлого від хвилювання чоловіка й звертали увагу, відповідь на його німе, благальне запитання в очах завжди була однаково сухою:

— Очікуйте. Йде складний процес.

І Микола покірно чекав — а що йому, власне, ще залишалося робити в цій ситуації абсолютного безсилля? Його виснажливе, сповнене чорних передчуттів бдіння під білими дверима тривало близько п’яти або шести годин. За великим, немитим вікном коридору вже почало повільно сіріти холодне київське небо, розганяючи нічну темряву, коли до нього нарешті важкими, човгаючими кроками спустився лікар.

Він виглядав неймовірно, катастрофічно втомленим. Його синій хірургічний костюм був сильно зім’ятий, медична шапочка з’їхала набік, але на зігнутих руках він обережно, з неабияким трепетом тримав невеликий, щільно загорнутий згорток — новонароджене немовля.

— Ви чоловік Самойлової Тетяни Вікторівни? — тихо, майже пошепки запитав хірург. Він уважно і якось занадто проникливо дивився на змученого довгим очікуванням Миколу.

— Я… — ледве видавив із себе чоловік, невпевнено підводячись на ватних, неслухняних ногах. — Лікарю, благаю вас, поясніть, що відбувається? Чому ці пологи почалися раніше терміну? Як усе пройшло? Як там моя Таня?

Він з надією кивнув на крихітний згорток у руках лікаря, просто не в силах продовжувати тираду через тугий, гарячий ком, що раптово підступив до самісінького горла і перекрив дихання.

— Познайомтеся, це ваша донечка, — м’яко сказав лікар, обережно передаючи невагому дитину в тремтячі, великі руки Миколи. — Вона народилася трохи недоношеною, але серденько б’ється рівно, дихає сама. Нічого критично страшного, повірте. Проте кілька тижнів цій крихітці все ж доведеться залишитися у нас, під цілодобовим наглядом у спеціальному боксі. А ось що стосується вашої дружини…

Доктор раптом різко замовк. Він дуже важко, зі свистом зітхнув, ретельно і болісно підбираючи наступні слова. Микола гостро, всіма оголеними нервами відчув, як той ховає очі, відводячи погляд то до витертої підлоги, то до голої стіни. Ця затяжна, неприродна пауза миттєво насторожила. Всередині чоловіка все різко, до нудоти похололо, ніби його з розмаху занурили в ополонку з крижаною водою.

— Ми зробили все можливе. Повірте мені як людині, ми боролися за неї до останнього удару серця… Ніхто з нас не очікував такого блискавичного, стрімкого розвитку ускладнень. Ще вчора ввечері всі її життєві показники були в абсолютній, ідеальній нормі.

— Лікарю, що з моєю Тетяною?! Не мовчіть! — не витримавши цього витонченого катування невідомістю, майже крикнув Микола, зриваючись на хрипкий стогін.

— Мені дуже, дуже шкода… Але вашої дружини більше немає, — швидко, на одному диханні, наче боячись передумати, відповів лікар. Він уперше за всю розмову подивився йому прямо у вічі. У його погляді читалася непідроблена, глибока людська скорбота і професійний відчай.

Миколі на якусь коротку, сюрреалістичну мить здалося, що цьому сивому доктору ще не так часто доводилося втрачати молодих пацієнток на операційному столі. Але чому, за які такі гріхи першою мала стати саме його Тетянка?! Світ навколо раптом, за частку секунди, втратив усі свої барви, ставши чорно-білим кіно. Звуки лікарні — гудіння ламп, кроки, плач дітей — злилися в один суцільний, давлячий на вуха білий шум.

Він абсолютно не пам’ятав, як на сліпому автопілоті дістався додому. Доїхав якимось дивом, керуючись виключно м’язовою пам’яттю і якимось чином не спровокувавши смертельну аварію на вранішніх, уже заповнених машинами вулицях столиці.

Вдома, у коридорі, де ще висів тонкий аромат її парфумів, він знайшов у собі останні, мізерні крихти сил, щоб набрати номер батьків Тетяни. Тремтячим, чужим голосом він повідомив їм цю страшну, немислиму звістку, яка назавжди розділила їхні життя на “до” і “після”. А відразу після того, як натиснув кнопку відбою, самовладання остаточно, безповоротно покинуло його.

Він кидався з кутка в кут по порожній квартирі, де ще вчора ввечері вони разом безтурботно сміялися, вибираючи відтінок шпалер для дитячої кімнати. Він навіть не плакав — сліз просто не було. Він вив від пекучого розпачу. Страшно, глухо і протяжно, як поранений дикий звір, що марно намагається вирватися з мертвої хватки сталевого капкана.

Скільки саме годин чи днів це тривало, він не знав. Час просто перестав існувати, втративши для нього будь-який сенс. На нього всією своєю багатотонною вагою навалилася така чорна, в’язка і непроглядна депресія, якої він ніколи в житті не відчував, навіть після смерті власних батьків у дитинстві. Микола повністю, наглухо замкнувся в собі, відгородившись від усього світу.

Він відключив мобільний телефон, а може, апарат просто розрядився і вимкнувся сам, лежачи десь під диваном. Так чи інакше, додзвонитися до нього не могли ні стурбовані співробітники лікарні, де в теплому кювезі залишалася його крихітна, покинута новонароджена донечка, ні вбиті власним величезним горем батьки Тетяни. Зрештою, батько дружини, Віктор Петрович, серйозно побоюючись за моральний і фізичний стан свого зятя, вирішив негайно, покинувши всі справи, провідати його.

Приїхавши за знайомою адресою, він застав вхідні двері квартири незамкненими. Всередині панував суцільний, важкий морок — щільні штори були наглухо запнуті, не пропускаючи жодного промінчика світла, а в кімнатах стояв спертий запах непровітрюваного приміщення і відчаю. Микола сидів на голій підлозі в кутку, міцно обхопивши голову руками. Він був страшенно зарослий, виснажений до невпізнання, з порожнім, абсолютно скляним поглядом, який, здавалося, давно перестав сприймати навколишню реальність.

Важко, з болем зітхнувши і змахнувши з обличчя власну непрохану, пекучу сльозу, тесть мовчки взявся за справу. Він різким рухом розсунув штори, впускаючи в кімнату рятівне денне світло, навстіж відчинив вікна, впускаючи свіже повітря. Потім швидко прибрав розкидані речі, заварив на кухні неймовірно міцного, гарячого чаю і тільки тоді підійшов до зятя, щоб спробувати привести його до тями. Завдання виявилося далеко не з простих. Микола був настільки глибоко сп’янілий своїм горем, що просто не хотів нікого бачити чи слухати.

— Навіщо ви прийшли, Вікторе Петровичу… Залиште мене в спокої, — глухо, абсолютно безжиттєво прохрипів він, навіть не піднявши голови. — Навіщо мені тепер взагалі це життя? Немає більше ніякого сенсу. Все скінчилося.

— Ти що ж це з собою робиш, синку? — з величезним болем, але досить твердо і владно промовив тесть, важко сідаючи поруч із ним на підлогу. — У тебе ж донька залишилася там, у лікарні! Ти взагалі про це не забув у своєму егоїстичному горі? Маленька дівчинка, зовсім беззахисна крихітка, яка так рано, з першого ж дня свого життя лишилася найріднішого — матері. Невже ти, дорослий чоловік, хочеш, щоб через твою нинішню слабкість вона втратила ще й рідного батька? Хочеш, щоб вона опинилася там само, де виріс ти? У сиротинці?!