Не роздумуючи ні миті, далекобійник витягнув з крижаної води вагітну вовчицю! Він навіть не здогадувався, якою буде віддяка…

І мудра, чуйна Тетянка знову виявилася абсолютно, на всі сто відсотків правою. Якщо регулярні, тривалі від’їзди Миколи у складні рейси по розбитих дорогах України й змінили щось у їхніх теплих сімейних стосунках, то виключно на краще. Щоразу після повернення з чергового довгого, виснажливого маршруту вони, здавалося, закохувалися одне в одного з новою, небаченою, ще більшою силою. Щира, палка радість зустрічей повністю перекривала гіркий смуток довгих розлук.

Нова, престижна робота та фінансова стабільність лише зміцнили їхню безмежну довіру та глибоку душевну прив’язаність. Невблаганно наближався час пологів. Микола дуже постарався, ведучи довгі переговори з диспетчерами, підгадати свій щільний робочий графік так, щоб дружині не довелося народжувати на самоті.

На його превелике щастя, керівник логістичної компанії виявився людиною чуйною, з розумінням пішов назустріч молодому батькові й без проблем трохи посунув терміни наступного рейсу. Завдяки цій людяності Микола щасливо повернувся додому за цілий місяць до очікуваної лікарями появи їхньої донечки. Перші ж два тижні після її народження він планував повністю, без залишку присвятити сім’ї.

Разом із круглою, сяючою Тетяною вони годинами, не знаючи втоми, ходили по світлих дитячих магазинах. Вони з трепетом і любов’ю вибирали крихітні, кумедні речі для малечі та ретельно облаштовували її майбутню, світлу і затишну спальню. За цими неймовірно милими, зворушливими до сліз клопотами час летів просто непомітно, мов пісок крізь пальці. Два тижні промайнули як одна-єдина щаслива, безтурботна мить. І ось лікарі, подивившись результати обстежень, суворо сказали, що Тетяні вже час лягати у пологовий будинок на збереження.

Точніше, медики наполягали, щоб вона прибула під їхній нагляд ще раніше, зважаючи на деякі тривожні показники аналізів, але Тетяна вперто, майже з боєм відвоювала в них ці кілька прекрасних, незабутніх днів. Вона хотіла провести їх удвох із коханим чоловіком у стінах рідного дому. Провівши її до палати, дбайливо розклавши речі та міцно, довго розцілувавши на прощання, Микола повернувся до порожньої, незвично тихої квартири.

Він дуже довго не міг заснути, крутячись у ліжку і щасливо розмірковуючи над тим, що б такого особливого, приємного привезти їй завтра вранці — розкішний букет квітів, улюблені екзотичні солодощі чи, може, щось більш оригінальне та несподіване. Він твердо для себе вирішив, що буде дивувати й радувати свою Тетянку щодня, як до пологів, так і після них.

Нарешті йому в голову прийшла просто приголомшлива, блискуча ідея сюрпризу, і він змусив себе лягти спати раніше, щоб з самого ранку бадьорим і повним сил приступити до її негайного здійснення. Настрій у чоловіка був надзвичайно піднесеним, світ здавався ідеальним.

Але прокинувся Микола раптово, посеред глупої, темної ночі, що було для його міцної нервової системи вкрай невластиво. Він не відразу спросоння зрозумів, що взагалі навколо відбувається і де він знаходиться. Але вже за кілька довгих секунд його мозок різко, як від удару струмом, усвідомив: його пробудження зовсім не було випадковим. На дерев’яній тумбочці біля ліжка, безжально розриваючи тягучу нічну тишу, істерично, надривно кричав мобільний телефон…

Сон зняло миттєво, немов крижаною рукою. Микола блискавично схопив слухавку, відчуваючи, як серце дико закалатало десь під самісіньким горлом, перекриваючи дихання.

— Кохана, щось трапилося? — стурбовано, хрипким від тривожного сну голосом запитав він, ледь потрапляючи тремтячим пальцем по кнопці екрана.

— Миколко… приїжджай швидше… Здається, я народжую, — тільки й встигла вимовити вона слабким, неймовірно наляканим, зірваним голосом.

І зв’язок раптово, безжально обірвався. У слухавці запанувала моторошна, мертва тиша, яка розривала барабанні перетинки.

— Як це так? Чому зараз?! — блискавкою промайнуло в запаленій голові у чоловіка. — Адже ще мінімум два-три тижні до терміну! Лікарі ж самі казали, що час є!

Проте, поки розум гарячково намагався проаналізувати ситуацію і знайти логічне пояснення, тіло вже діяло на інстинктах. Як виявилося, старі, вбиті в підкірку армійські звички нікуди не зникли, хоча у звичайному, розміреному цивільному житті Микола завжди збирався спокійно, виважено й неквапливо. Але зараз він одягнувся за лічені секунди, натягнувши на себе перше, що трапилося під тремтячу руку в темряві. До будівлі столичного пологового будинку він домчав нічними, абсолютно порожніми вулицями менш ніж за пів години.

Здається, він ще ніколи у своєму житті не вів машину так різко, агресивно й неакуратно, зриваючись зі світлофорів. Пару разів він суттєво перевищив швидкість на широких проспектах, але потім різко вдарив по гальмах, розсудивши тверезо: випадкова аварія або ж тривала затримка патрулем поліції віднімуть у нього набагато більше такого безцінного, життєво важливого зараз часу. Настрій був близьким до глухої паніки. Холодний, липкий піт густо виступив на лобі.

Він інтуїтивно, всім своїм єством розумів: щось пішло критично не так. Пологи занадто ранні, стрімкі, непередбачені. Та й голос Тетяни по телефону звучав надто злякано, болісно напружено, зовсім не так, як у жінок, які просто відчули перші перейми. Очевидно, відбувалося щось позапланове і страшне. Але найгіршим, найнестерпнішим для нього в ті пекельні хвилини було гостре усвідомлення власного, абсолютного безсилля — він нічим, зовсім нічим не міг їй там допомогти.

Зараз життя двох його найрідніших людей залежало виключно від професіоналізму лікарів, від витривалості самої Тетяни та ще невідомо від яких вищих, незбагненних сил, а він міг лише підтримати її морально, стоячи під дверима. У самій лікарні, на його превеликий, шокуючий подив, його зустріли абсолютно спокійно, навіть занадто холодно і буденно. У його збудженій, панічній уяві дорогою малювалися апокаліптичні картини з драматичних кінофільмів: метушливі санітарки з візками, тривожні, спітнілі обличчя хірургів, біганина лункими коридорами.

Нічого подібного не було. Приймальне відділення зустріло його напівпорожнім і тихим, лише гуділи лампи денного світла. Він далеко не відразу, підвищуючи голос, домігся, щоб хоч хтось вийшов до нього і пояснив ситуацію. Нарешті з ординаторської повільно спустилася діловита, суворо зібрана чергова медсестра.

— Ваша дружина зараз у пологовій залі, вам до неї категорично не можна, — сухо, металевим голосом відрізала вона, поправляючи медичну маску на обличчі.

— Але ж їй ще зарано народжувати! Що з нею?! — благально, зриваючись на крик, спробував уточнити Микола, з силою хапаючись побілілими пальцями за край реєстратурної стійки.

— Очікуйте в коридорі. Лікар закінчить, вийде і вам усе детально пояснить, — так само коротко, без краплі емпатії відповіла вона і зникла за важкими білими дверима так само раптово, як і з’явилася, залишивши його наодинці з панікою.

Робити було нічого. І Микола, відчуваючи, як підкошуються ноги, важко опустився на жорстку лікарняну лаву. Він став чекати, сам не знаючи чого і благаючи Бога про диво.