«А ви хто, тьотю?» — почула я від власного сина біля чужої могили! І тієї ж миті відчула дивний холод…
У відповідь Богдан, намагаючись вгамувати тремтіння в голосі, почав плутано розповідати історію, яка сталася з ними двадцять років тому. Він говорив про київський пологовий будинок, про двох народжених хлопчиків-близнят, про ту страшну осінню ніч, коли одного з немовлят викрали прямо з відділення. Оксана не могла стримати гірких ридань протягом усієї його розповіді. Вона просто стояла поруч, затуливши обличчя долонями, і плакала так, як не плакала вже багато років.
Максим був абсолютно приголомшений почутим. Він стояв блідий, не вірячи власним вухам. Ситуація здавалася йому настільки абсурдною, настільки нереальною, що першим його поривом було просто розвернутися і піти геть від цих дивних людей.
Він зробив крок назад, готуючись піти, але Богдан швидко дістав із гаманця свою візитку з номером телефону та домашньою адресою.
— Благаю тебе, візьми, — чоловік тремтячою рукою простягнув папірець. — Просто візьми. Якщо ти захочеш дізнатися правду, якщо захочеш, щоб ми довели свої слова — приходь. Ми чекатимемо.
Максим мовчки взяв візитку, кинув останній, повний сумнівів погляд на заплакану Оксану і швидко пішов геть, залишивши батьків у стані цілковитого збентеження.
Коли він зник за деревами, Оксана знову зайшлася сльозами, спираючись на плече чоловіка. Богдан з усіх сил намагався заспокоїти дружину, міцно обіймаючи її. Він раз у раз повторював, що їхній хлопчик обов’язково повернеться, що йому просто потрібен час, аби перетравити таку шокуючу інформацію.
Минуло кілька нестерпно довгих днів. Від Максима не було жодної звістки. Богдан вірив, що треба почекати ще трохи, не тиснути на хлопця. Але Оксана просто не знаходила собі місця у квартирі. Вона не спала ночами, міряла кроками кімнату і всерйоз задумувалася над тим, щоб звернутися до поліції та силоміць змусити провести ДНК-тест. Чоловікові коштувало великих зусиль переконати її не квапити події, аби остаточно не відлякати сина, який і так був наляканий.
І Богдан виявився правим. Через тиждень у двері їхньої квартири подзвонили. На порозі стояв Максим. Він мав втомлений вигляд, але його погляд був рішучим. З порога хлопець твердо заявив, що хоче знати всю правду, якою б гіркою вона не була.
Сім’я запросила його до вітальні. Вони сіли один навпроти одного, щоб обговорити все те, що накопичилося за ці важкі дні. Першим почав розмову Максим. Він розповів, що все життя жив лише з матір’ю, скромно, без розкошів. Інших родичів у нього ніколи не було.
А коли йому виповнилося 15 років, він випадково знайшов якісь старі медичні довідки і дізнався, що був нерідною дитиною. Жінка, яку він вважав матір’ю, тоді зі сльозами на очах розповіла йому жалісливу історію: мовляв, вона знайшла його, ще зовсім крихітного, покинутим біля сміттєвих баків і просто не змогла пройти повз, забравши до себе.
— Тому, коли я побачив вас на кладовищі і почув вашу розповідь, — зітхнув Максим, — я спершу подумав, що ви — ті самі біологічні батьки, які просто викинули мене на вулицю в немовлячому віці. Але потім… я не міг спати. Я вирішив прийти і дізнатися правду до кінця.
Богдан важко зітхнув. Він мовчки дістав із шухляди столу фотографію їхнього Артема, зроблену нещодавно, де той стояв у формі моряка, і повільно простягнув її Максиму.
