«А ви хто, тьотю?» — почула я від власного сина біля чужої могили! І тієї ж миті відчула дивний холод…
Але повернення додому, хай яким би затишним він не був, ніяк не змогло загасити їхній біль. Трагедія нависла над життям Богдана та Оксани важким, нестерпним вантажем. Кожного дня вони здригалися від телефонних дзвінків, чекали новин від слідчих, сподівалися на диво. Але нічого не відбувалося.
Місяці й роки йшли своєю чергою, змінювалися сезони за вікном їхньої київської квартири, проте кримінальна справа так і не зрушила з мертвої точки. Архівні теки припадали пилом, а надія поступово згасала. Час, як відомо, лікує, але він залишає глибокі шрами.
І ось, непомітно для них самих, минуло вже 18 років.
Їхній Артем виріс у чудового, порядного та сильного юнака. Він успішно закінчив школу, добре склав ЗНО і… несподівано для всіх вирішив відкласти вступ до національного університету на потім. Хлопець заявив, що спершу хоче пройти строкову службу в армії, загартувати характер і зрозуміти, чого він насправді прагне від життя.
На його проводи зібралася вся родина. За великим родинним столом сидів і молодший брат Миколка, якому на той момент щойно виповнилося 10 років. Народження другої дитини свого часу допомогло Оксані хоч трохи вийти з глибокої депресії, але тінь минулого завжди залишалася з ними, незримо присутня на кожному сімейному святі.
Миколка крутився поруч, допомагав батькам готуватися до цього важливого дня, носив тарілки й намагався розвеселити маму. Але ніщо не могло розвіяти тривогу в очах Оксани. Артем щосили намагався заспокоїти матір перед своїм від’їздом до навчального центру.
— Мамо, ну припини плакати, — обіймаючи її, казав він. — Там нормально годують, зараз не ті часи. Усе буде добре, я ж не на край світу їду!
Проте жіноче серце не знаходило спокою. Оксана, переживши втрату одного сина, тепер до нестями боялася відпускати від себе іншого. Коли Артем поїхав, занепокоєння матері лише посилилося. Вона часто плакала вечорами, знаходячи розраду лише в міцних обіймах Богдана. Навіть маленький Миколка намагався підтримувати маму, як міг: приносив їй чай, малював листівки для брата і щодня питав, коли той зателефонує.
Строкова служба пролетіла напрочуд швидко. Коли Артем повернувся додому у військовій формі, змужнілий і серйозний, батьки не могли натішитися. Проте за святковою вечерею хлопець несподівано оголосив, що вирішив пов’язати своє життя з морем і продовжити кар’єру у Військово-Морських Силах України.
Йому запропонували підписати контракт і перевестися до Одеси, і він із неймовірним ентузіазмом погодився. Батьки, хоч і розуміли, що тепер бачитимуть сина ще рідше, щиро пишалися його дорослим вибором. Богдан поплескав сина по плечу, а Оксана мовчки змахнула сльозу гордості.
Однак щоразу, перебираючи старі альбоми або дивлячись на нові фотографії Артема у флотській формі, Оксана мимоволі думала про те, яким міг би стати її другий хлопчик. Чи був би він схожий на брата? Який би шлях обрав він, якби тієї страшної ночі його не викрали?
Минуло ще два роки. Настала прохолодна осінь. Родина вирішила поїхати на Міське лісове кладовище, щоб відвідати могилу Оксаниної матері, прибрати опале листя та поставити свіжі квіти. Молодший син Миколка, якому вже виповнилося 12 років, поїхав разом із батьками. Він узяв на себе важливе завдання — озброївся віником і старанно змітав листя з гранітних плит.
Час пролетів непомітно за тихою працею. Вони вже зібрали речі і збиралися йти до машини, як раптом Оксана завмерла. Її погляд випадково впав на лавку біля сусідньої могили. Там сиділа самотня фігура молодого хлопця.
Серце жінки раптом тьохнуло, немов пропустило удар. Цей юнак у темній куртці, його профіль, постава — усе це здавалося їй до болю знайомим. Вона зробила кілька невпевнених кроків ближче і через мить просто застигла в глибокому шоку, ледь не випустивши з рук сумку.
Перед нею сидів її старший син Артем.
