«Це кулон мого тата!» — випадкова зустріч під дощем розкрила давню таємницю
— Мамо! Як боляче! — не своїм голосом закричала Вірочка.
На її блідій дитячій щічці миттєво набрякла багряна подряпина, з якої тонкою цівкою потекла кров. Іванна з розпачем кинулася на коліна прямо на паркет, тремтячими руками притискаючи до грудей своє найдорожче дитя. Її серце розривалося від дитячого плачу.
— Що ви наробили?! — дивлячись знизу вгору повними сліз очима, крикнула вона Діані. — Ви ж травмували маленьку дитину!
Діана, на якусь мить злякавшись наслідків свого неконтрольованого спалаху, швидко опанувала себе. Вона зверхньо, ніби захищаючись власною гордістю, схрестила руки на грудях і зневажливо скривила губи.
— Це закономірно буває, коли ви лізете туди, куди вас абсолютно не просять, — холодно, ніби випльовуючи отруту, кинула вона. Гучно грюкнувши дверима вітальні, Діана гордовито покрокувала вглиб будинку, залишивши їх напризволяще.
Опинившись на вулиці, Іванна з дитиною безсило опустилися на промерзлу дерев’яну лавку біля високих кованих воріт маєтку. Жінка гарячково відірвала клаптик чистої паперової серветки зі своєї кишені і максимально обережно, боючись завдати ще більшого болю, притисла його до ранки на обличчі доньки. Вірочка тихо, жалібно схлипувала, ховаючи заплакане личко на маминому плечі і тремтячи від пережитого шоку та осіннього холоду.
Ближче до вечора до воріт плавно під’їхав знайомий чорний позашляховик. Кирило помітив їхні самотні постаті ще здалеку. Його серце каменем обірвалося вниз, коли він побачив Іванну, яка відчайдушно намагалася зігріти заплакану доньку своїми обіймами на пронизливому вітрі. Він вискочив з машини, щойно водій натиснув на гальма.
— Що тут сталося?! Чому ви сидите надворі?! — його голос зірвався на хрипкий крик, щойно він помітив засохлу кров на блідій щоці своєї дитини.
Іванна повільно підвела на нього глибокі, переповнені болем та сльозами очі.
— Ваша жінка… вона просто вигнала нас геть. Вона страшенно кричала, штовхнула мене до дверей, і Вірочка не втрималася. Вона впала.
Обличчя Кирила в одну мить потемніло від страшного гніву. Його погляд спалахнув такою нищівною люттю, якої Іванна ще ніколи в житті не бачила. Усі його м’язи напружилися.
— Ходімо всередину. Негайно, — неймовірно твердим, безапеляційним тоном сказав він, обережно, але впевнено беручи маленьку доньку на свої сильні руки.
Зайшовши до теплої вітальні, він побачив Діану. Вона комфортно влаштувалася на м’якому дивані з високим келихом свіжого соку і байдуже дивилася якесь шоу по телевізору, майстерно вдаючи, ніби абсолютно нічого не сталося. Побачивши Кирила, вона спробувала зобразити свою фірмову милу усмішку, але він різко, наче вдарив по столу, перебив її.
— Зайди до мого кабінету. Зараз же.
Діана, спиною відчувши щось дуже недобре, неохоче підвелася і попленталася слідом за ним. Щойно важкі двері кабінету щільно зачинилися, відрізаючи їх від решти будинку, Кирило різко повернувся до неї.
— Що ти взагалі собі дозволяєш? — його голос звучав дуже тихо, але від цієї крижаної тиші ставало ще страшніше. — Ти бачиш у моєму власному домі людей, самовільно викидаєш їх на холодну вулицю і травмуєш маленьку беззахисну дитину?!
— Та хто вона взагалі така, твій Кириле?! — зірвалася Діана на істеричний крик, інстинктивно вирішивши йти в агресивний напад. — Ти притягнув у наш спільний дім якусь волоцюгу з вулиці! А як же я? Ти забув? Я ж вагітна від тебе!
— Ця маленька дівчинка… — карбуючи кожне слово, наче вибиваючи його на камені, промовив Кирило, — моя рідна донька. Моя власна кров.
Діана завмерла на місці, ніби в неї просто посеред кімнати влучила кульова блискавка. Її ідеально нафарбований рот безглуздо відкрився, але вона не могла видавити з себе жодного звуку.
— Я дізнався про це тільки вчора ввечері, — невблаганно продовжував він. — Цілих сім років я навіть не підозрював про її існування. А ти… ти вигнала мою дитину на мороз і розбила їй обличчя.
— Але… але ж я ношу під серцем твого спадкоємця! — в повній істериці закричала Діана, гарячково хапаючись за свій єдиний, як їй здавалося, козир. — Ти просто зобов’язаний зробити вибір!
Кирило гірко, надривно засміявся, і в цьому порожньому сміху не було ні краплі радості чи тепла.
— То тільки через те, що ти зараз прикриваєшся вагітністю, я маю добровільно відмовитися від своєї першої дитини? Тієї самої дитини, яку я і так, сам того не знаючи, покинув на стільки довгих років? Ти щойно показала своє справжнє, гниле обличчя, Діано. Щоб я тебе в цьому домі більше ніколи не бачив.
