Рятуючи незнайомця на галасливій вулиці, вона запізнилася на співбесіду! Та, переступивши поріг офісу, просто завмерла…

— У мене є одна мрія, мамо, — прошепотіла дівчинка, солодко потягуючись і позіхаючи так, що аж сльози виступили на очах. — Я часто уявляю, як ми з тобою сидимо в красивому кафе, де грає музика, і їмо величезне морозиво. З сиропом, горішками і тією червоною вишенькою зверху. Разом.

— О, ну це дуже легка мрія, — усміхнулася Валерія, хоча всередині все зрадницьки стиснулося від болю. — Щойно мама отримає цю роботу, ми будемо ходити в кафе-морозиво хоч щовихідних. Обіцяю тобі, зайчику.

Тася щасливо посміхнулася і майже миттєво поринула у глибокий, безтурботний дитячий сон. Лєра ще довго сиділа на краю ліжка, спостерігаючи за рівним диханням доньки. Гостре почуття провини повільно з’їдало її зсередини. Зараз вона не могла дозволити собі купити дитині навіть звичайну кульку морозива за сто гривень у парку. Вона ненавиділа себе за те, що змушує Тасю чекати на такі елементарні, прості радощі життя.

Наступного ранку Валерія прокинулася на світанку, коли сонце ще тільки торкалося дахів Подільських будинків. Вона була твердо налаштована зробити цей день продуктивним. На залишках молока вона замісила тісто і насмажила цілу гору золотистих, пухких млинців — улюбленої страви Тасі. Їхня орендована квартира була зовсім скромною: зі старими шпалерами, що де-не-де відклеювалися, та скрипучим паркетом, який видавав кожен крок. Але зараз ця оселя була наповнена спокоєм і абсолютною відсутністю страху, а це мало для Валерії найбільше значення.

Після ситного сніданку вони неспішно прогулялися до найближчого дитячого майданчика. Тася весело заливалася сміхом, граючись у пісочниці, поки Валерія спостерігала за нею, відчуваючи, як міцніє її рішучість. Втеча з Білої Церкви була єдино правильним кроком. Якби вона залишилася там, Вадим би перетворив їхнє життя на нескінченне пекло, переслідуючи на кожному кроці, а мама Людмила щодня б дорікала, змушуючи «зберігати сім’ю». Тут, у великому місті, вона нарешті стала господинею власної долі.

Лєра майже нічого не знала про родину свого покійного тата. Віктор колись побіжно, з явним болем у голосі, згадував, що його батьки категорично не схвалили шлюб із «простою дівчиною з народу» Людмилою. Після весілля вони повністю розірвали будь-які контакти з сином. Валерія навіть не знала, чи живі ще її дідусь і бабуся по батьковій лінії. Але десь глибоко в душі їй завжди кортіло їх знайти — не заради грошей, а щоб просто зазирнути їм в очі та зрозуміти, як можна було відмовитися від власної дитини.

Наступного вечора вона ретельно готувалася до перенесеної співбесіди. Це був її реальний, можливо, останній шанс закріпитися в столиці. Варіант провалу навіть не розглядався — на картці залишалися лічені копійки, яких ледь вистачило б на хліб. Щоб зекономити, вона вирішила не їхати на метро, а сіла на прямий тролейбус, який повільно котився в бік Печерська. Її шлунок знову стискався у тугий вузол від хвилювання.

Зайшовши до розкішного бізнес-центру, Валерія піднялася на потрібний поверх і присіла в зоні очікування. Серед ідеально випрасуваних дорогих костюмів та брендових аксесуарів інших кандидатів вона почувалася трохи чужою у своїй простій білій блузці. Вона нервово розгладжувала складки на спідниці, борючись із нападами невпевненості. Молода адміністраторка ввічливо вказала їй на масивні дубові двері.

— Ваша черга, Валеріє Вікторівно. Керівник чекає на вас.

Лєра підвелася, зробила глибокий вдих, наповнюючи легені повітрям, і рішуче переступила поріг кабінету. За величезним столом із червоного дерева сидів поважний літній чоловік. Її щелепа буквально відвисла від подиву — за столом сидів Станіслав! Той самий чоловік, якого вона врятувала від нападу на розпеченому тротуарі.

— Доброго дня, я… прийшла на співбесіду, — промовила вона, відчуваючи, як голос зрадницьки дрижить.

Обличчя Станіслава вмить осяяла щира, неймовірно тепла усмішка, від якої в куточках його очей з’явилися добрі зморшки.

— Не може бути! Це ви! Який дивовижний, неймовірний збіг обставин!

— Так, це я, — Лєра не втрималася і полегшено розсміялася. Вся напруга, що сковувала її останні дні, миттєво зникає. — Як ви почуваєтеся сьогодні?

— Значно краще, особливо тепер, коли побачив своє спасіння, — тепло відповів він, вказуючи на зручне шкіряне крісло.

— Дуже рада це чути. Отже, щодо вакансії…

— Ви прийшли пробуватися на посаду заступника керівника відділу? — Станіслав щиро здивувався. — Як таку розумну, добру і швидку на реакцію дівчину ще не перехопили конкуренти?

Валерія зніяковіло почервоніла, але в грудях спалахнув потужний вогник надії. Станіслав здавався їй напрочуд людяним.

— Дозволите поглянути на ваше резюме? — запитав він, лукаво підморгнувши. — Хоча, чесно кажучи, після того, що ви для мене зробили, я готовий підписати контракт просто зараз.

Її серце радісно підскочило. Вона вже уявляла, як вони з Тасею святкують перемогу. Але поки Станіслав швидко пробігав очима по рядках паперу, вираз його обличчя раптово змінився. Він різко зблід, його руки напружилися, міцно вчепившись у край столу.

— З вами все гаразд? Тільки не кажіть, що вам знову погано! — стурбовано вигукнула Лєра, вже готова знову шукати ліки.

— Ви… ви жили в Білій Церкві, на вулиці Леваневського? — ледве чутно, тремтячим голосом запитав він.

— Так, а звідки ви знаєте? — вона здивовано кліпнула очима, абсолютно не розуміючи його реакції.