Рятуючи незнайомця на галасливій вулиці, вона запізнилася на співбесіду! Та, переступивши поріг офісу, просто завмерла…

— Ви щось пропустили через мене, чи не так? — проникливо запитав Станіслав. Його погляд, ще хвилину тому каламутний від болю, тепер став гострим і спостережливим. Він помітив, як зблідло обличчя дівчини і як вона розпачливо стиснула ремінець своєї сумки.

— Усе гаразд, не хвилюйтеся, — відповіла Валерія, змушуючи себе лагідно усміхнутися. — Допомогти людині, якій зле — це значно важливіше за будь-які ділові зустрічі. Справи можна владнати, а життя… життя у нас лише одне.

— Ви буквально витягли мене з того світу, дівчино, — серйозно і з глибокою, непідробною вдячністю промовив він. — Я ваш боржник до кінця своїх днів. Дозвольте, я зараз зателефоную своєму водієві? Він за хвилину буде тут і з радістю відвезе вас туди, куди вам потрібно. Це найменше, що я можу зробити.

— Ні, щиро дякую, справді не варто турбуватися, — ввічливо відмовилася Лєра, поправляючи спідницю. — Я сама впораюся, тут недалеко. Мені зовсім не складно пройтися.

Вона з полегшенням видихнула, бачачи, що небезпека минула. Робота… що ж, мабуть, сьогодні просто не її день. Головне, що цей чоловік дихає, що його серце знову б’ється рівно.

— Що ж з вами сталося там, на самому сонці? — м’яко поцікавилася вона, присідаючи поруч на лавочку, щоб переконатися, що він не знепритомніє знову. — Це був напад?

— Щось на кшталт того, тиск підскочив до критичної межі, — відповів Станіслав, і його погляд раптом став відстороненим, наповненим глибоким сумом. — Бачите, Валеріє… сьогодні річниця смерті мого сина. Цей день щороку дається мені надзвичайно важко. Пам’ять — це іноді занадто важкий вантаж для старого серця.

— Мені так шкода… Прийміть мої найщиріші співчуття, — тихо промовила Валерія. Вона завжди почувалася безпорадною, намагаючись підібрати правильні слова в такі хвилини. — У вас є онуки? Хтось, хто міг би підтримати вас, просто побути поруч у такий день?

— Насправді немає, — коротко відрізав він, і в його голосі пробриніли металеві нотки самотності. Але потім він зітхнув, і тон пом’якшав: — Мені вже сімдесят чотири роки, Валеріє. Я чудово розумію, що кожен новий ранок може стати для мене останнім. І, знаєте, я вже давно з цим змирився. Смерть не лякає так сильно, як пустий дім.

Лєра мимоволі здригнулася від його слів. Вони ще трохи посиділи в затишній, попри шум вулиці, тиші, поки Станіслав не набрав номер свого водія. Коли його представницьке авто чорною тінню плавно від’їхало від зупинки, Валерія глибоко вдихнула, набралася хоробрості й набрала номер компанії.

— Ой, перепрошую, у нас тут зараз справжній хаос, страшенний форс-мажор! — швидко і нервово затараторила в слухавку секретарка, перекриваючи шум офісу на задньому плані. — У нашого керівника раптова сімейна криза, він терміново поїхав і не може нікого прийняти. Вибачте, що так вийшло. Ми можемо перенести нашу зустріч на післязавтра?

Валерія ледь не розреготалася вголос прямо посеред вулиці від неймовірного полегшення. Другий шанс! Виявляється, доля іноді вміє робити несподівані подарунки. Повернувшись на рідний Поділ, вона з подвоєною силою обійняла свою маленьку Тасю і запропонувала піти на прогулянку до Русанівських фонтанів разом із Павликом. Зоя була просто в захваті від такої ідеї.

— Це ж ідеально! — радісно заплескала в долоні сусідка, вже на ходу скидаючи домашній халат. — Я нарешті зможу збігати на манікюр, бо вже соромно руки показувати! Павлик цілий тиждень просидів удома із застудою, і я вже світу білого не бачила. Лєро, ти просто мій ангел-охоронець!

Того вечора Валерія сиділа на зручній парковій лавочці, підставивши обличчя під дрібні водяні бризки, що долітали від фонтанів. Вона спостерігала, як Тася весело ганяється за Павликом, їхній сміх переплітався з шумом води. Вона знову і знову прокручувала в голові зустріч зі Станіславом. Тепла хвиля гордості наповнювала її душу — сьогодні вона не просто сходила на невдалу співбесіду, вона врятувала життя.

Але в хвилини тиші її думки неминуче поверталися в минуле. Її найважливішою перемогою було не це. Найголовніше, що вона знайшла в собі сили піти від Вадима, батька Тасі. Це було найважче рішення в її житті. Тася народилася, коли Лєрі було лише двадцять два. Вона розривалася між державним університетом, нічними підробітками та доглядом за важкохворим батьком. Життя було складним, але зрозумілим — поки не з’явився Вадим.

Вони познайомилися на сільськогосподарському ярмарку в Білій Церкві. Хтось сильно штовхнув Лєру в натовпі, і пакет із десятком яєць, які вона так довго вибирала, полетів на асфальт. Розчарована, вона присіла, щоб прибрати сміття, коли над нею пролунав грубий, просякнутий алкоголем голос:

— Очі повилазили, чи що, незграбо? Куди преш!