Рятуючи незнайомця на галасливій вулиці, вона запізнилася на співбесіду! Та, переступивши поріг офісу, просто завмерла…

Зараз домашні улюбленці були останньою річчю, про яку могла дозволити собі думати Валерія. Її мозок працював як налагоджений механізм, сфокусований на єдиній меті: знайти роботу. Фінансова подушка танула, залишаючи по собі лише липкий страх перед майбутнім. Добре хоч, що вона виявила далекоглядність і одразу оплатила оренду за пів року наперед. Це давало дах над головою, але майже повністю спустошило її банківський рахунок.

Різкий дзвінок у двері вирвав її з важких роздумів. На порозі стояла Зоя — жінка з добрими очима та невичерпною енергією. Поруч з нею крутився її п’ятирічний син Павлик. Як завжди, сусідка не прийшла з порожніми руками: вона тримала пластиковий судочок, крізь який проглядалося домашнє печиво та чималий шмат розкішного лимонного кексу. Зоя теж виховувала дитину сама, але їй було трохи легше — вона мала підтримку батьків та власне житло, хоч і тісне.

— Ну що, подруго, ти готова підкорювати цей забіганий Київ? — запитала Зоя, прискіпливо оглядаючи діловий образ Валерії.

Лєра глибоко вдихнула і рішуче кивнула. За ці два місяці вона встигла полюбити їхній район на Подолі. Їй подобалися ці старі, просякнуті історією будинки, тінисті вулички та аромат кави, що линув з кожного підвальчика. Київ здавався їй величезним живим звіром, якого вона мріяла приручити.

Вона непомітно засунула руку в кишеню піджака, намацавши маленький скляний флакончик із лавандовою олією — її особистий спосіб заспокоїти нерви. До співбесіди залишалося рівно дві години. Можливо, саме сьогодні доля нарешті вирішить їй посміхнутися.

— То що там за посада? — поцікавилася Зоя, енергійно закидаючи в рот м’ятну жуйку.

— Заступник керівника відділу, — відповіла Лєра, перевіряючи вміст сумки. — Велика дистриб’юторська компанія. Кажуть, їм терміново потрібна людина, яка вміє працювати в режимі багатозадачності. Сподіваюся, мій досвід їх вразить.

— А платять як? — Зоя завжди дивилася на речі практично.

— Обіцяли пристойну ставку. Якщо все вийде, ми нарешті зможемо видихнути. Хоча в Києві гроші розходяться швидше, ніж встигаєш їх заробляти.

— Головне — не зупиняйся, — мудро порадила сусідка. — Навіть якщо обіцяють золоті гори, завжди май запасний план. Це місто не прощає розслабленості.

Валерія кивнула, хоча в душі їй не подобалася думка про нестабільність. Вона хотіла знайти “своє” місце і віддаватися роботі на повну. Вона присіла, щоб зашнурувати туфлі, а потім ніжно поцілувала Тасю в теплу щічку.

— Я навіть не уявляю, що б я робила без тебе, Зою, — щиро зізналася вона, підводячись. — Ти моя рятівниця.

— Ой, та облиш, — відмахнулася та з усмішкою. — Тримай ось, м’ятну цукерку. Кажуть, допомагає зосередитися. Удачі!

Лєра поклала цукерку до кишені, поруч із лавандою. Це були її талісмани. Попереду була не просто співбесіда, а битва за майбутнє, і вона не збиралася програвати.

Через п’ятнадцять хвилин Валерія вже стояла у переповненій столичній маршрутці, міцно тримаючись за поручень. Автобус смикався в заторах, а повітря всередині здавалося густим від парфумів та втоми пасажирів, проте Лєра не помічала незручностей. Її думки були далеко попереду, біля скляних дверей висотного офісного центру. Ще десять хвилин — і вона нарешті спустилася в прохолодне підземне царство метрополітену, щоб зробити пересадку на станції «Золоті Ворота».

Довга дорога з Подолу на Печерськ її зовсім не лякала. Навпаки, цей ритм великого міста додавав їй сил. Вона була готова щодня витрачати години на поїздки, аби тільки мати можливість гідно забезпечити свою доньку. У неї не було ні багатих родичів-покровителів, ні таємних трастових фондів — лише власна впертість, гострий розум та два дипломи, які вона дбайливо несла в сумці.

Глянувши на екран смартфона, Лєра трохи розслабилася. У неї залишалося достатньо часу, щоб випити щось гаряче перед зустріччю і остаточно зібратися з думками. Кава була під забороною — від неї тільки посилиться мандраж у руках, який і так ледь вдавалося вгамувати. А от трав’яний чай здавався ідеальним рішенням.

У шумному вагоні метро вона ще раз прискіпливо перевірила вміст своєї сумки. Резюме в окремій папці, роздруковані рекомендації з минулих місць роботи, паспорт — усе було на місці, розкладене з притаманною їй акуратністю. Вона тихо зітхнула, розглядаючи пасажирів навпроти. Вони здавалися їй такими спокійними: хтось захоплено гортав стрічку новин, хтось дрімав під ритмічний стукіт коліс. Їм не треба було сьогодні доводити свою професійну придатність перед суворими екзаменаторами.

Півгодини потому вона вийшла на залиту яскравим сонцем, галасливу вулицю Печерська. Повітря тут було іншим — воно пахло успіхом, дорогим бензином і великими грошима. Майже одразу вона побачила стильну скляну будівлю бізнес-центру, що виблискувала на протилежному боці. Маючи в запасі ще понад тридцять хвилин, Лєра заскочила до затишної сучасної кав’ярні «Столична Кава», яка манила перехожих солодкими ароматами свіжої випічки. Замовивши великий стакан гарячого ромашкового чаю, вона влаштувалася за кутовим столиком біля панорамного вікна.

Київ навколо неї потужно вібрував шаленою енергією: нескінченні сигнали автомобілів, натовпи людей, що вічно кудись поспішали, амбітне місто, якому не було жодного діла до її маленьких страхів. За ці кілька місяців вона засвоїла одне жорстоке правило: ніхто нічого не принесе тобі на тарілочці. Долю треба було брати за горло власноруч. Ну, хіба що Зоя могла підставити плече. Слава Богу, що в неї є Зоя.