«Бабка ти, Олю!» – мій чоловік зібрав речі і покинув дружину з дитиною заради молодої красуні… Але несподівано втрутилася доля!
Тимур завмер в очікуванні грандіозного скандалу. Він був упевнений, що зараз Оля розплачеться, почне благати його залишитися, обіцятиме змінитися, піти в спортзал і купити нові сукні. Але реакція дружини збила його з пантелику.
Вона не зронила жодної сльози. Натомість Оля глибоко вдихнула, ніби скинула з плечей важкий мішок, і абсолютно спокійно, навіть з ноткою полегшення в голосі, відповіла:
— Знаєш, Тимуре… Я дуже рада, що ти нарешті це сказав. Я сама планувала почати цю розмову на вихідних.
Хлопець кліпнув очима, не вірячи власним вухам. Як це — вона планувала? Оля зізналася, що вже давно втомилася тягнути все на собі: і фінанси родини, і побут, і дитину, і ще й здоровеного чоловіка, якого постійно треба було підштовхувати до елементарних дій.
— Чудово, що наші погляди нарешті зійшлися, — продовжила вона, дивлячись йому просто в очі. — Я сподіваюся лише на одне: ти маєш совість і не станеш претендувати на цю квартиру, адже вона куплена здебільшого за мої гроші та гроші моїх батьків. Що стосується Данилка — ти його батько. Можеш бачитися з ним, коли завгодно, я ніколи не буду цьому перешкоджати.
Оля говорила так буденно, ніби вони обговорювали список покупок на завтра. Дівчина чудово розуміла, що в її повсякденному житті навряд чи щось глобально зміниться після його переїзду. Вже дуже давно її чоловік перестав бути тією кам’яною стіною, за якою хочеться сховатися. Він перетворився на ще одну примхливу дитину в домі, і без нього їй стане тільки легше.
Тимуру було вкрай неприємно чути ці слова. Його самолюбство отримало нищівний удар. Жодних благань, жодних істерик. Але він швидко знайшов виправдання для свого ураженого его: вирішив, що дружина говорить так виключно від безвиході та образи. Хіба знайдеться в здоровому глузді жінка, яка добровільно захоче втратити такого розкішного чоловіка? “Вона ще сто разів пошкодує”, — самовпевнено подумав він.
Тимур вирішив не тягнути гуму. Вже наступного ранку, демонстративно грюкаючи дверцятами шафи, він зібрав свої дорогі брендові речі, ретельно спакував колекцію парфумів та спортивного взуття у дві великі валізи. Викликавши таксі преміум-класу, він назавжди покинув квартиру на Позняках.
Оскільки власного житла в нього не було — від самого весілля вони жили на території Олі, — Тимур поїхав до батьків. Ті мешкали в просторій “сталінці” в самісінькому центрі Києва, на Печерську.
Мати Тимура, Надія Петрівна, все ще працювала. Вона обіймала посаду головної бухгалтерки у великій столичній компанії “УкрПромБуд” і отримувала вельми солідну зарплату. Батько, Микола Іванович, мав хорошу пенсію як військовий пенсіонер. Жили вони в достатку, тому поява блудного сина не вдарила по їхньому бюджету, хоча й стала справжнім шоком.
Перший час батьки активно намагалися напоумити сина. Вони щиро не розуміли, чому розпадається його молода сім’я. Надія Петрівна часто плакала на кухні, згадуючи, якою хорошою невісткою була Оля.
— Що ж ти наробив, синку? — бідкалася мати. — Така дівчина! Працьовита, розумна, дитинку тобі народила. Кого ти ще шукаєш?
Батьки все ще сподівалися, що це лише тимчасова криза, що Тимур перебіситься, одумається і згодом повернеться до дружини та маленького Данилка. Проте виганяти його на вулицю чи читати жорсткі нотації не стали. Вони прийняли сина назад у свою простору квартиру, виділили йому окрему кімнату і, як і раніше, продовжували забезпечувати його кишеньковими грошима на всі забаганки.
