Він тихо плакав у кутку ресторану: вражаюча історія ветерана, яка сколихнула все місто

Того ж року міська рада офіційно перейменувала вулицю, на якій розташовувалася СТО Анатолія, на вулицю Тихої Звитяги. Це була данина поваги не лише йому особисто, а й усім тим невидимим героям, чий критично важливий внесок у перемогу залишається далеко від світла прожекторів та телевізійних камер.

Коли за три роки потому Анатолій Коваль тихо відійшов у вічність, на його похорон прийшли сотні містян, десятки ветеранів та діючих військовослужбовців. Багато хто з них мав на куртках маленькі металеві значки у вигляді схрещених стріл та пікіруючого сокола. Його труну на своїх плечах несли Кирило Гайдай та ще п’ятеро діючих офіцерів ССО, віддаючи старому логісту всі ті найвищі військові почесті, яких він був так несправедливо позбавлений за життя.

Старий, рипучий металевий протез, який десятки років ніс його крізь біль та тиху гідність, не поклали з ним. Замість нього у труні спочивав надсучасний, біонічний протез — данина глибокої поваги від благодійного ветеранського фонду, який був заснований завдяки розголосу його вражаючої історії.

А на його гранітному надгробку, просто під іменем і датами життя, були викарбувані прості слова, які ідеально описували весь його земний шлях:

Його мовчання було гучнішим за слова. Його звитяга рятувала життя.