— Я поспішаю! — А нащо поспішати на свій же похорон? — вигукнула мені навздогін чорнява ворожка…

Під час усього цього адреналінового сплеску Олександр навіть не помітив, як проїхав свою потрібну зупинку. Його серце все ще шалено калатало від хвилювання, але десь глибоко всередині жевріла гордість за власний вчинок. Попри фізичну перевагу супротивника, він зміг захистити людину, яка опинилася в біді. Це дало йому гостре відчуття справедливості.

Олександр вийшов з автобуса на наступній зупинці, намагаючись віддихатися. Разом із ним на розпечений асфальт ступила і та сама ромська жінка. Світлий літній ранок обіцяв чудовий день, але на душі у хлопця було неспокійно. Жінка, яку він щойно врятував від нав’язливого попутника, підійшла ближче і звернула на нього свій сповнений вдячності погляд.

Її темні очі світилися якоюсь глибинною, нетутешньою щирістю.

— Дякую вам, юначе, — сказала вона м’яким, приємним голосом, ледь помітно посміхаючись. — Ви справді дуже сміливий і добрий чоловік. Дозвольте мені віддячити вам. По-нашому. Можу я вам дещо сказати про ваше майбутнє?

Олександр, відверто збентежений такою несподіваною пропозицією, інстинктивно хотів відмовитися. Він катастрофічно спізнювався на найважливішу зустріч у своєму житті, і зараз кожна хвилина була на вагу золота.

Але щось незбагненне в глибині душі, якийсь внутрішній голос змусив його зупинитися і прислухатися. Жінка, миттєво помітивши його вагання, тихо додала:

— Я ніколи не роблю цього просто так, на вулиці. Це не розвага. Але для вас я зроблю виняток. І, звісно, не візьму за це жодної копійки.

— Я дуже ціную вашу пропозицію, але я справді поспішаю. У мене зараз вкрай важлива зустріч, — м’яко, але наполегливо відповів Сашко. — Розумієте, я йду знайомитися з батьками моєї нареченої. Це вирішить мою долю.

Жінка раптом здивовано підняла чорну брову, а її погляд став якимось важким, пронизливим.

— А навіщо ж так поспішати на власний похорон?

Сашко нервово засміявся, сприйнявши це за специфічний жарт.

— Ні-ні, ви не зрозуміли. Це не похорон, це дуже радісна подія! Сватання, можна сказати.

Вона лише повільно кивнула, ніби знала щось таке, чого він і уявити не міг. Олександр нервово подивився на свій старенький годинник і важко зітхнув. Час невблаганно тікав.

— Може, якось іншим разом? — сказав він, намагаючись ввічливо завершити цю дивну розмову.

Він ще раз кивнув їй на знак прощання і швидким кроком рушив до пішохідного переходу, сподіваючись зловити таксі або хоча б попутку. У його голові гарячково крутилися думки про те, як би швидше дістатися до ресторану і не зіпсувати перше враження про себе перед майбутніми родичами.

Олександр не міг стримати іронічної посмішки, згадуючи слова жінки. Який ще, в біса, похорон? Вона ще й пропонувала поворожити, що для хлопця з вищою економічною освітою здавалося абсолютною дикістю. Проте він не тримав на неї зла — жінка просто хотіла хоч якось віддячити йому за порятунок.

Він уже майже добіг до перехрестя, коли раптом почув за спиною її дзвінкий голос:

— Ти хоч із чорного ходу туди заходь! Не йди через центральні двері, чуєш?!

Сашко різко зупинився і здивовано обернувся, але жінки вже й слід пролов. Вона ніби розчинилася у ранковому київському натовпі.

“Якась божевільна…” — промайнуло в голові хлопця. І тут, як на зло, прямо перед його носом проїхало вільне таксі, яке він намагався зупинити.

Оцінивши ситуацію та затори на дорогах, Сашко вирішив, що немає сенсу витрачати гроші й час на очікування іншої машини. Ресторан був усього за кілька кварталів звідси — він встигне добігти. Цей день і так був переповнений стресом. Він нарешті наважився на офіційне знайомство з батьками своєї коханої Ірини.

Іра була дівчиною з дуже заможної столичної родини. Її батьки володіли великим бізнесом. А Сашко… Сашко лише нещодавно закінчив університет і влаштувався працювати звичайним касиром у відділення “Першого Столичного Банку”. Він знімав скромну однушку на околиці міста, і порівняно зі статусом Ірини відчував себе справжнім жебраком.

Для його дівчини гроші нібито не мали жодного значення — вона постійно повторювала, що кохає його за щирість і що її батьки обов’язково приймуть його в родину. Проте страх бути знехтуваним не відпускав хлопця ні на мить. Вони планували весілля, і благословення цих впливових людей було критично важливим для їхнього майбутнього.

Добігаючи до елітного ресторану “Золотий Каштан”, Сашко відчув, як серце вискакує з грудей, а дихання стає важким і переривчастим. Його світла сорочка, яку він так ретельно прасував зранку, неприємно прилипла до спини. Озирнувшись на вітрини, він з жахом усвідомив, що виглядає зараз не як перспективний наречений, а як загнаний кур’єр, що знемагає від липкої київської спеки.

Він зрозумів: йому життєво необхідно перевести подих, витерти піт із чола і заспокоїтися, перш ніж заходити до зали.

І саме в цей момент його погляд випадково впав на непримітну бічну хвіртку, що вела крізь густі зелені насадження на літню терасу закладу. У пам’яті раптом яскравим спалахом виринули слова тієї дивної незнайомки на зупинці: “Не йди через центральні двері”.

Може, це і було те саме пророцтво? Не бажаючи випробовувати долю, і просто щоб мати хвилинку на перепочинок у тіні дерев, Олександр обережно штовхнув бічну хвіртку і ступив на територію тераси, сховавшись за великим декоративним вазоном із пальмою.