Коли вагітній жінці відмовили, усе могло піти інакше — та втручання керівника змінило хід подій

Ігор Павлович більше не міг грати в мовчанку. Він дуже хотів спершу отримати офіційні результати лабораторного тесту, але дивитися на її панічний страх більше не мав сил. Обережно, ретельно підбираючи слова, він розповів їй усю правду про своє минуле. Про Надію та про свої обґрунтовані батьківські здогади.

Олена слухала його, буквально затамувавши подих.

— Цього просто не може бути! — шоковано видихнула вона, коли він замовк. — Це ж неможливо, так буває тільки в книжках!

— У нашому житті, Оленко, можливе абсолютно все, — неймовірно лагідно, з незвичним теплом відповів Ігор Павлович, обережно торкнувшись її руки. — Я практично на сто відсотків упевнений, що мої батьківські здогади абсолютно правдиві.

Офіційна експертиза ДНК, яка надійшла за кілька днів, документально підтвердила їхнє кровне споріднення. Ігор Павлович просто не знаходив собі місця від того цунамі шаленого щастя, що накрило його. Такого світлого почуття він не переживав ніколи у своєму житті. Він нарешті знайшов свою рідну доньку, про саме існування якої навіть не підозрював стільки довгих років! А змучена Олена разом із крихітним синочком нарешті отримали справжній дім і неймовірно люблячого дідуся.

Молода жінка вже й уявити собі не могла, що Артем — той самий колишній коханий-зрадник — знову якимось чином вирине в її новому житті. Але він з’явився, немов грім серед ясного весняного неба. Юнак випадково дізнався про її долю через спільних знайомих із Умані, які якимось дивом бачили її в лікарні. Його несподіваний телефонний дзвінок пролунав якраз тієї миті, коли Олена спокійно годувала сина у світлій вітальні.

— Що тобі від мене потрібно? — її голос пролунав максимально різко і холодно. Вона вже шкодувала, що взагалі підняла слухавку.

— Я дуже хочу з тобою зустрітися і серйозно поговорити, — відповів Артем пригніченим, тихим голосом.

Про що взагалі можна було розмовляти з людиною, яка без тіні сумніву вижбурнула її, вагітну й абсолютно беззахисну, у крижану пітьму нічної вулиці? У цей розгублений момент Олена як ніколи гостро відчула потребу в мудрій, надійній батьківській пораді.

— Це рішення маєш ухвалити тільки ти, моя рідна, — розміреним, заспокійливим тоном промовив Ігор Павлович того ж вечора, лагідно торкаючись її плеча. — У таких делікатних, сердечних питаннях я тобі не суддя і не найкращий порадник. Поїдь, вислухай усе, що він має тобі сказати, а вже потім цілком довірся власному серцю. Воно обов’язково підкаже, як діяти далі.

Пересилюючи шалений внутрішній спротив, Олена таки змусила себе вирушити на цю зустріч. З перших же хвилин Артем почав розігрувати перед нею жалюгідну виставу: він довго, захлинаючись словами, виливав душу, вимолював прощення і гаряче присягався, що до кінця своїх днів шкодуватиме про той ганебний вчинок. Проте жодне з цих пафосних зізнань не торкнулося серця молодої жінки. Для неї всі його тиради звучали як фальшивий, абсолютно порожній звук.

— Моя матір злягла з тяжкою недугою, — врешті-решт зізнався він, понуро ховаючи погляд. — Прогнози лікарів украй невтішні, ніхто не дає гарантій, що вона взагалі викарабкається, але ми боротимемося до останнього. Вона теж дуже просить про можливість подивитися тобі в очі і щиро попросити прощення за все. Може, ти знайдеш у собі сили поїхати зі мною до неї в палату?

«Ось де насправді зарита собака, — із гіркотою і раптовим прозрінням усвідомила Олена. — Твоя мати опинилася на межі життя і смерті, і ти раптом вирішив шукати спокути, згадавши про ту, кого сам же і знищив. Якби ж ваша родинна ідилія тривала й надалі, мій номер так і залишився б у чорному списку».

Уся ця ситуація викликала в неї глибоку, непереборну відразу, проте вроджена емпатія та природна доброта все ж взяли гору над пекучою образою. Дівчина дала згоду на поїздку до Черкаської обласної лікарні, аби дати хворій Ганні Іванівні єдиний шанс висловитися.

Повітря в лікарняній палаті було важким, густим і задушливим. Олена мовчки сиділа на краєчку стільця, обережно підтримуючи суху, крижану долоню своєї колишньої кривдниці. Жінка виглядала як змарніла тінь самої себе: нерухомо лежачи під крапельницею, страшенно бліда, із глибокими темними колами під запалими очима, вона з останніх сил намагалася вичавити із себе винувату, покаянну усмішку.

— Який же страшний гріх я взяла на душу перед тобою, дитино, — ледь чутно, зриваючись на хрип, шепотіла Ганна Іванівна, ковтаючи солоні сльози. — Якби ж Господь дав мені змогу відмотати час назад, я б усе своє життя переінакшила.

Олена не зронила жодного слова. Її відчужений, порожній погляд блукав за склом вікна, де сіріло холодне, непривітне березневе небо. Зовсім поруч, у теплому візочку, безтурботно спав її крихітний син Назарчик, ледь чутно і рівномірно сопучи.

Артем тим часом тулився в кутку тісної палати. Він безперервно, нервово переступав з ноги на ногу, ховав очі й відверто не знав, куди подіти власні руки від шаленої внутрішньої напруги.

— Я прекрасно усвідомлюю, що ти ненавидиш мене кожною клітинкою свого тіла, — невпевнено, ламаним голосом заговорив він, щойно Ганна Іванівна впала в неспокійний медикаментозний сон від знеболювальних. — Але повір, я справді змінився. Ця раптова мамина хвороба… вона наче вибила землю з-під моїх ніг і перевернула весь світ. Я ночі безперервно не стуляв очей, сидів на цьому самому стільці і карав себе за те, яким же несусвітнім бовдуром і негідником я був.

Дівчина повільно, з крижаним спокоєм повернула голову і вп’ялася своїм поглядом просто йому у вічі. У цьому погляді не було ані краплі співчуття, ані найменшого натяку на розуміння чи жаль.

— Ти згадав про моє існування виключно тоді, коли твоє власне життя дало тріщину і тобі самому стало нестерпно боляче, — тихо, але з металевими нотками у голосі відрізала Олена. — А де була твоя совість тієї лютої зими, коли я замерзала в дірявій, напівзруйнованій халупі тітки Люби? Де ти ховався, коли мене виганяли з жіночої консультації, наче бродячу собаку, бо в мене не було жодного документа? Чи ти хоч на секунду задумувався, як я тижнями харчувалася напівгнилою мерзлою картоплею, витягнутою з вогнища, бо не мала за що купити навіть скоринку сухого хліба?

Від цих слів Артем миттєво знітився, опустивши голову так низько, ніби хотів провалитися крізь бетонну підлогу. Його щоки миттєво запалали багрянцем від нестерпного, пекучого сорому.

— Я клянуся, я просто не мав уявлення, як тебе знайти в цьому місті… — нікчемно і жалюгідно пробурмотів юнак, намагаючись знайти хоч якесь виправдання.

— Не мав уявлення чи просто не мав жодного бажання? — блискавично, немов ударом батога, парирувала Олена.