Коли вагітній жінці відмовили, усе могло піти інакше — та втручання керівника змінило хід подій
Олена вперто мовчала. Її погляд був прикутий до лікарняної ковдри. Цей втомлений сивий чоловік став першим за дуже довгий час, хто поставився до неї по-людськи. Без його втручання вона б просто не вижила. Але їй не було куди йти і не було в кого просити захисту. Світ уявлявся їй суцільною бетонною пасткою.
Вона досі не могла усвідомити, як саме скотилася на самісіньке дно. Хоча, якщо бути відвертою із собою, нічого дивного в цьому не було. Враховуючи її сліпу наївність та відсутність будь-якої опори, вона ще дешево відбулася. Усе могло закінчитися куди трагічніше.
Поки дівчина тонула у своїх страхах, перед очима Ігоря Павловича, немов через розбите скло, пробивалися кадри його власного минулого. Давні рани, розтоптані ілюзії. Він чомусь відчував абсолютно чітку впевненість: ця вражаюча схожість юної пацієнтки з людиною з його юності просто не могла бути грою природи.
«Це абсурд, — подумки зупиняв себе чоловік. — Таке буває лише в дешевих мелодрамах».
Розмінявши п’ятий десяток, Ігор Павлович залишався людиною глибоко самотньою. Зрада єдиної дружини залишила в його грудях таку рвану пустку, що жодна інша жінка так і не змогла подолати його внутрішні бар’єри. Він не брехав самому собі: незважаючи на весь завданий біль, він досі плекав почуття до неї. До своєї Надії.
Вона покинула його багато років тому, погнавшись за ілюзією красивого життя, а він ще довго по-дурному чекав, що вона зрозуміє свою помилку і повернеться. Якби ж він тільки відав, що його Надії вже давно немає на цьому світі.
Надія завжди вирізнялася з-поміж інших. Ще дівчинкою вона відчувала, що вузькі вулички їхнього подільського містечка на Вінниччині душать її, не дають розправити крила. Вона марила столицею, яскравими вогнями та шаленими перспективами, але її матір жорстоко і швидко приземлила ці мрії.
— Де я тобі візьму гроші на ті столичні забаганки? — холодно відрізала жінка під час однієї зі сварок. — Опустися на землю і живи як усі нормальні люди. Відучися спочатку в нашому Тульчині, здобудь професію в училищі, а тоді вже хоч до Києва, хоч на край світу!
Надія до скреготу в зубах не бажала марнувати юність у місцевій лікарні, але права вибору їй ніхто не давав.
«Який сенс у цьому дипломі?» — зневажливо думала вона, висиджуючи довгі години на лекціях у Тульчинському медичному училищі. Але вирватися з цієї клітки було неможливо. Вона таємно сподівалася, що матір змилується і виділить бодай якусь суму на квиток та перші тижні життя в Києві, проте всі вмовляння розбивалися об глуху стіну.
— Нікуди ти не поїдеш. Крапка, — крижаним тоном повторювала матір.
Надії довелося змиритися і плисти за течією.
Ледве дотягнувши до випуску, серед монотонних буднів вона звернула увагу на Ігоря. Цей хлопець категорично відмовлявся зупинятися на рівні училища. Щойно омріяний диплом опинився в його руках, він зібрав речі й подався до Вінницького медичного університету. І, як і очікувалося, з легкістю вступив. Ігор належав до тієї категорії студентів, якими захоплювалася професура, а ровесники поважали за гострий розум і порядність.
— За такими талантами майбутнє, — часто перешіптувалися викладачі.
— Ти подивися, який кавалер коло тебе крутиться! — постійно насідала матір, помічаючи, як Ігор несміливо дарує Надії скромні квіти і кличе гуляти до парку. — Не будь дурною, тримайся за нього! Упустиш — усе життя шкодуватимеш. Розумний, перспективний, ще й який цілеспрямований!
Надія лише ховала криву, зверхню усмішку. Які можуть бути перспективи в цьому регіональному болоті? Але хлопця вона не відштовхувала. Він був щирим, симпатичним і дивився на неї з таким абсолютним обожнюванням, якого вона ніколи не бачила в очах інших.
Коли одного весняного вечора Ігор, страшенно хвилюючись, запропонував їй одружитися, Надія сказала «так». А чому б і ні? Це був чи не єдиний реальний квиток подалі від деспотичної матері. До того ж, батьки хлопця володіли просторою трикімнатною квартирою в самому центрі Вінниці. Це, звісно, були не київські апартаменти з її фантазій, але для старту — цілком прийнятний плацдарм.
Батьки Ігоря прийняли невістку з відкритим серцем і щирою радістю. Вони вже уявляли, як бавитимуть онуків, купуватимуть дитячі речі та гулятимуть містом. Проте роки йшли, а дитячий сміх так і не лунав у їхніх стінах. Свекруха почала дедалі частіше кидати на Надію стурбовані погляди.
— Діти, може, вам варто обстежитися? Роки ж ідуть, чого тягнути… — обережно натякала вона.
Ігор теж губився в здогадках. Він був упевнений у власному здоров’ї — ніколи не мав серйозних хвороб, працював на совість. Йому навіть на думку не спадало, що жінка, яка спить із ним в одному ліжку, веде власну, приховану гру. Аж поки одного разу, шукаючи якісь довідки в глибині комода, він не намацав під одягом почату упаковку протизаплідних таблеток.
Світ довкола нього раптом зупинився і дав тріщину.
— То виходить… ти просто не хочеш від мене дітей? — глухим, надламаним голосом запитав він того ж вечора. Його руки ледь помітно тремтіли, коли він поклав блістер на кухонний стіл перед Надією.
