Коли вагітній жінці відмовили, усе могло піти інакше — та втручання керівника змінило хід подій

Галина Василівна глибоко втягнула повітря і втомлено розтерла пульсуючі скроні.

— Вільних ліжок немає. І на цьому крапка. От як хтось поїде додому — тоді й будемо думати. А ти не стій над душею, йди виконуй свої обов’язки!

Юна медсестра понуро опустила голову. Вступати в дискусію з Галиною Василівною було так само безглуздо, як намагатися зупинити вітер голими руками. Ця акушерка була викувана з недоспаних ночей, пронизливих криків і чужих бід. Для неї пацієнтки давно перетворилися на суцільний потік роботи, який вимагав безперебійного виконання. Достукатися до її емпатії було завданням неможливим.

Саме Галина Василівна тоді міцно схопила Олену за худі плечі й вивела її з кабінету. А вже за якихось десять хвилин вона сама мчала коридором до пологової зали, де від болю кричали ще три жінки з активними переймами. І це був план лише на найближчі години, якщо, звісно, обійдеться без раптових кровотеч чи ускладнень. Навантаження на цю обшарпану районну лікарню справді виходило за межі людських можливостей. Десь у найглибших закутках свідомості поведінку цього черствого персоналу можна було виправдати.

Медики тут не працювали — вони виживали, відпрацьовуючи по дві-три зміни поспіль. Ігор Павлович, як очільник закладу, бився в усі двері, намагаючись знайти нових фахівців. Проте реальність щоразу била під дих: хто при здоровому глузді погодиться переїхати в глухий район заради смішної зарплатні у п’ятнадцять тисяч гривень?

Усі перспективні випускники тікали якнайдалі — до столиці чи бодай до Черкас, де приватні медичні центри пропонували гідні умови та втричі більші гроші. А тут, у глибинці, пацієнти рідко мали змогу віддячити лікарю чи оплатити комфортну палату. Звідки у простих людей могли взятися ті зайві кошти? От акушерки й тягнули свого хреста, заробляючи натомість лише хронічну втому та глибоке емоційне вигоряння.

— Негайно переведіть пацієнтку до палати! — металевим, безапеляційним тоном скомандував Ігор Павлович, миттєво зчитавши критичність моменту. — Я сам до неї підійду за кілька хвилин. Готуйте всі необхідні інструменти.

Він рвучким рухом поправив комір накрохмаленого халата. Головний лікар уже й згадати не міг, коли востаннє особисто стояв над породіллею. За понад тридцять років своєї кар’єри він вдавався до цього лише в найекстремальніших ситуаціях, коли іншого виходу просто не існувало. А такі ситуації траплялися: невідкладна допомога нерідко привозила жінок просто з вулиці або тих, хто принципово уникав лікарів усю вагітність. Чергові бригади фізично не могли розірватися на всіх.

Але щоразу, коли Ігор Павлович стикався з таким кричущим відчаєм, він мовчки брав відповідальність на себе. Цей сивий хірург, чиї філігранні навички обросли місцевими легендами, категорично не вмів ігнорувати чужі страждання. Його серце відмовлялося черствіти. Здавалося б, за стільки років у професії він побачив усе, але саме ця жінка на лавці чомусь боляче зачепила якусь невидиму струну в його душі.

— Хто за графіком мав її оглядати? — суворо поцікавився він, зайшовши до палати через десять хвилин.

— Галина Василівна, — тихо, опускаючи очі, відповіла санітарка Світлана. Вона нервово м’яла в руках край свого фартуха і почала квапливо захищати колегу. — Ігорю Павловичу, дорогенький, ви тільки не сваріть її, дуже вас прошу. Ви ж самі все бачите, дівчата вже падають із ніг. Цей тиждень — це не робота, це справжнє пекло на землі. Ми стінок тримаємося, щоб не впасти. Галина Василівна другу добу звідси не виходить. Подрімала дві години на жорсткому стільці в ординаторській, вмилася крижаною водою і знову пішла приймати. Та дівчина, що мала вийти на заміну, досі на лікарняному, ще з осені тягнеться якась тяжка хвороба, і ніхто не знає, коли вона повернеться…

— Добре, відкладемо цю лірику на потім, — різко обірвав її керівник, змахнувши рукою. — Зараз не час для розслідувань. Розберемося згодом.

Наступні кілька годин розчинилися в густій напрузі. Зрештою, стерильну тишу палати розірвав тонкий, але напрочуд життєствердний крик немовляти. Олена — бліда, виснажена до краю, але жива — вже трепетно тулила до своїх грудей маленький гарячий згорток. Це був рум’янощокий хлопчик із густим темним волоссям, який кумедно зморщив лоба і ледь чутно сопів.

— Ну що ж, приймайте мої вітання, юна мамо! — щиро, з теплою усмішкою промовив Ігор Павлович, стягуючи з рук закривавлені гумові рукавички. Він відчував глибоке полегшення від того, що все минулося швидко і без жодних патологій.

— Хіба тут є з чим вітати? — раптом глухо, з гіркотою в голосі озвалася дівчина.

Її великі, змарнілі очі миттєво налилися слізьми, які вона намагалася втримати, до крові кусаючи пересохлі губи. Лікарю на секунду здалося, що вона зараз просто заридить у голос від якогось глибокого, нестерпного відчаю. Він завмер біля ліжка, не в змозі відвести погляду від її обличчя. Щось у специфічному розрізі цих очей, у вигині підборіддя змусило його серце болісно стиснутися і пропустити удар.

«Невже це вона?» — божевільна, геть позбавлена логіки думка спалахнула в його мозку ще тоді, у коридорі, але тоді було не до сентиментальних роздумів. Коли дівчину перевели до зали, процес уже був незворотним. А зараз, коли небезпека відступила, з’явився час роздивитися її уважніше. Проте Олена замкнулася в собі, немов мушля, і зовсім не виглядала готовою ділитися болем із чужим чоловіком.

— Як це з чим? — щиро здивувався хірург. — Ви тільки подивіться на цього красеня! Вже придумали ім’я для свого козака?