Він поїхав, залишивши матір саму — але згадав про одну річ і повернувся…

Ці сварки спалахували все частіше, і Ольга з жахом відчувала, як фундамент їхнього колись ідеального сімейного щастя вкривається глибокими тріщинами.

Коли Остап трохи підріс, Ольга нарешті змогла вийти на роботу. Вона влаштувалася вчителем молодших класів у місцеву школу. Її найголовніша дитяча мрія здійснилася: вона стояла біля справжньої дошки, писала крейдою, а десятки допитливих дитячих очей ловили кожне її слово. Вона віддавала чужим дітям усю свою любов і знання. Проте вона навіть не уявляла, які страшні випробування вже чекають на неї за дверима власного дому.

Робота у школі стала для Ольги єдиним острівцем спокою у бурхливому морі повсякдення. Запах крейди, шелест зошитів і довірливі погляди першачків дарували їй ілюзію гармонії. Але щойно вона переступала поріг власної квартири, життя знову перетворювалося на виснажливе поле бою. Її синові, Остапу, якому щойно виповнилося десять років, бракувало будь-яких гальм. Те, що починалося як дитячі пустощі в дитсадку, переросло у відкриту агресію у шкільних стінах.

Хлопець систематично порушував усі можливі правила дисципліни, постійно встрявав у конфлікти та відмовлявся слухати будь-кого. Кожного разу, зустрічаючись із колегами-вчителями в коридорах, Ольга ховала очі, бо знала, що почує чергове: Ольго Петрівно, ваш син знову щось натворив. Вона намагалася розмовляти з ним удома, годинами пояснювала, просила, але Остап лише байдуже знизував плечима і мовчав, дивлячись кудись повз неї. Тарас, повертаючись після важкої зміни із заводу, вислуховував ці скарги з важким зітханням.

— Треба бути суворішим, Олю, — втомлено кидав він, знімаючи пропахлу мастилом куртку.

Але самого Тараса майже ніколи не було вдома, і весь тягар виховання, усі нескінченні розмови та покарання лягали виключно на її жіночі плечі.

Той день Ольга запам’ятала до найменших дрібниць. Її несподівано викликав до себе директор школи, де вона працювала. У кабінеті пахло старим деревом і паперами, а за вікном безтурботно сміялися діти.

— Ольго Петрівно, ваш Остап знову побив однокласника. І ми ж з вами чудово знаємо, що це вже далеко не перший раз, — суворо промовив директор, невдоволено хмурячи густі брови.

Ольга сиділа на краєчку стільця і відчувала, як обличчя заливає пекучий багрянець сорому. Вона — педагог, жінка, яка вчить чужих дітей добру і справедливості, а її власна дитина поводиться як маленький тиран. Того ж вечора, коли в домі запанувала тиша, вона зі сльозами на очах звернулася до чоловіка.

— Може, хоч ти з ним серйозно поговориш? Він же тільки тебе і слухає, ти для нього авторитет, — благала вона, судомно стискаючи руки.

— Я неймовірно втомився, Олю. Зрозумій мене нарешті. Ти ж цілими днями вдома після уроків, ти і розбирайся з цим, — різко відрізав Тарас, відвертаючись до стіни.

Їхні чергові сварки спалахували миттєво, немов суха трава від випадкового сірника, і так само швидко гасли, залишаючи по собі лише холодне, задушливе мовчання.

А потім сталася трагедія, яка жорстоко і безповоротно перевернула все її життя. Це був звичайний вечір. Тарас повертався на автомобілі з Броварів, де провідував своїх стареньких батьків. На вулиці накрапав дрібний осінній дощ. Раптовий дзвінок стаціонарного телефону розрізав тишу квартири, як лезо. Ольга підняла пластикову слухавку, і чужий, казенний голос лікаря з іншого кінця дроту завдав їй удару, від якого неможливо було оговтатися: Ваш чоловік потрапив у важку аварію. Він не вижив.

Ольга так і залишилася стояти посеред тьмяно освітленої кухні. Вона все ще міцно тримала слухавку біля вуха, слухаючи короткі гудки, а світ навколо неї стрімко втрачав свої обриси і розпливався у сіру пляму. Руки тремтіли настільки сильно, що вона не могла покласти слухавку на апарат — вони просто не слухалися її. Десятирічний Остап, почувши якийсь шум, вийшов зі своєї кімнати. Побачивши абсолютно біле обличчя матері та рясні сльози на її щоках, він перелякано підбіг до неї.

— Мам… що сталося? — тихо запитав він.

Вона не змогла вимовити жодного слова. У горлі стояв гіркий, задушливий ком. Ольга просто впала на коліна і з усієї сили обійняла сина, ховаючи обличчя на його маленькому плечі. На похороні було багато людей: родичі, сусіди, колеги із заводу. Ольга стояла біля відкритої труни, ледве тримаючись на ногах, і міцно стискала дитячу долоню Остапа. Її свідомість відмовлялася сприймати реальність, а в голові пульсувала лише одна панічна думка: Як я житиму без нього? Як я впораюся сама?.

Після втрати коханого чоловіка світ втратив усі свої барви, перетворившись на суцільну, безпросвітну сірість. Скромної зарплати вчительки катастрофічно не вистачало. Гроші розходилися миттєво: левова частка йшла на оплату комунальних послуг, а на залишок ледве вдавалося купити найпростіші продукти. Остап, який з самого малечку звик до постійного достатку та виконання будь-яких забаганок, категорично відмовлявся розуміти нові реалії. Він щиро не збагнув, чому раптом не може отримати нові фірмові кросівки або дорогий телефон, якими вже хизувалися його однокласники.

— Мам, ти що, взагалі не можеш мені нічого купити? — зухвало бурчав він, невдоволено штовхаючи стілець.

Ольга сідала поруч, намагалася м’яко пояснити, розповідала про сімейний бюджет, про труднощі, але син її просто не чув. Батьки Тараса, Галина Іванівна та Микола Петрович, намагалися допомогти бодай чимось. Вони регулярно передавали автобусом важкі сумки з овочами зі свого городу під Броварами. Інколи вкладали між банками кілька зібганих купюр, хоча самі жили на мізерну пенсію. Ольжині батьки з Пирятина теж періодично переказували гривні, відриваючи їх від своїх скромних сільських статків, але всі вони ледве зводили кінці з кінцями.

Жінка з усіх сил намагалася триматися на плаву виключно заради Остапа. Вона перевіряла зошити до глибокої ночі, але син ставав усе більш холодним і відстороненим. Коли почався складний підлітковий вік, прірва між ними стала нездоланною. Остап почав пропадати вечорами, а іноді й цілими ночами. Він безсоромно пропускав шкільні уроки, а коли нарешті повертався додому, від його одягу густо тягнуло їдким запахом цигарок.

— Де ти був усю ніч? — зі сльозами на очах питала вона, зустрічаючи його в коридорі.

— Не твоя справа, — холодно і грубо кидав він, проходячи повз неї.