Він поїхав, залишивши матір саму — але згадав про одну річ і повернувся…

Така щира й невимушена привітність миттю зняла напругу. Сусідки, перебиваючи одна одну, засипали її запитаннями: звідки приїхала, на який факультет вступила.

— На вчительку молодших класів, — уже сміливіше відповіла Ольга.

— О, то ми з тобою в одній групі будемо! — заплескала в долоні Наталка.

— А я на математику пішла, — спокійно додала Юля, поправляючи окуляри.

— А я на українську літературу, — Оксана гордо, з ледь помітним драматизмом, скинула підборіддя.

Дівчата винувато пояснили, що найкращі місця вже розібрали, тому новенькій доведеться спати на ліжку біля самого вікна.

— Та мені зовсім байдуже, де спати, аби тепло, — щиро усміхнулася Ольга, витягаючи з валізи акуратно складені речі.

На душі стало напрочуд легко. Вдома вона завжди була тихонею, ховалася по кутках, але мама часто повторювала, що велике місто виб’є з неї цю зайву сором’язливість. Ольга тоді лише недовірливо хитала головою, та зараз, дивлячись на цих яскравих, говірких дівчат, відчула — мамині слова можуть виявитися пророчими.

Перші дні в Києві нагадували сон. Усе лякало своїми масштабами, але водночас нестримно тягнуло до себе, мов магнітом. Гуртожиток став для неї новим домом, а троє сусідок — справжніми провідницями в заплутаних лабіринтах столичного життя.

— Оль, ти що, так і збираєшся весь вечір над книжкою чахнути? — несподівано порушила тишу Оксана, побачивши, як подруга вкотре перегортає сторінку підручника.

— А що ж мені ще робити? — Ольга щиро здивувалася, підвівши погляд від тексту.

— Ти в Києві, дівчино! Тут життя вирує! Ходімо гуляти! — Оксана аж підскочила на пружинному матраці, не в змозі всидіти на місці.

Ольга знітилася. У рідному селі її вечори мали чіткий розклад: склянка теплого чаю, розмови з бабусею біля печі або читання при тьмяному світлі. А тут її кликали у вир невідомості.

— А куди підемо? — невпевнено, розтягуючи слова, запитала вона.

— На танці! — радісно вигукнула Юля, відкладаючи свій конспект.

— На танці? Та я… я ж ніколи в клубах не танцювала, — щоки Ольги спалахнули багрянцем. Вона мимохіть згадала сільські весілля, де не могла змусити себе вийти в центр кола навіть під найзавзятішу музику.

— Ти звідки взагалі така взялася? З якого глухого села? — Наталка добродушно пирснула від сміху.

— З-під Пирятина… Там такого не почуєш і не побачиш, — ледь чутно виправдовувалася дівчина.

— Не трусися, ми з тебе швидко справжню киянку зліпимо! — підморгнула Оксана, і в кімнаті почався справжній хаос.

Дівчата закрутилися, мов бджілки. Юля взялася чаклувати над волоссям Ольги, Наталка витягла на світ Божий цілий арсенал косметики, а Оксана з урочистим виглядом дістала із шафи вбрання.

— У тебе що, навіть нормальної сукні з собою немає? — Оксана театрально закотила очі, роздивляючись скромний гардероб полтавчанки.

— А навіщо вона мені? Я вдома тільки в джинсах бігала, зручно ж, — знизала плечима Ольга.

— Добре, що розмір у нас однаковий. Тримай, — Оксана простягла їй розкішну яскраво-синю сукню з повністю відкритими плечима.

Ольга приміряла тканину до себе і з жахом уявила мамине обличчя, якби та побачила доньку в такому вигляді. У їхньому краї це назвали б нечуваною зухвалістю, але тут, серед асфальту і бетону, діяли зовсім інші закони. Батьки ростили її в суворих традиціях, прищеплюючи думку, що дівоча скромність — це найвища цінність. Проте саме цього вечора їй до нестями захотілося стати іншою. Схожою на них — розкутих, сміливих, із дзвінким і вільним сміхом.

Коли місто остаточно накрила ніч, четвірка тихенько вислизнула з кімнати.

— Дівчата, уже ж комендантська година. Як ми назад потрапимо? — тривожно зашепотіла Ольга, озираючись на темний коридор.

— Спокійно, без паніки. Заліземо назад через вікно на першому поверсі, я спеціально клямку не зачинила, — Наталка хитро примружилася.