Він поїхав, залишивши матір саму — але згадав про одну річ і повернувся…

Але він лише зупинився і обдарував її таким холодним, повним ненависті поглядом, від якого в Ольги перехопило подих.

— Ти мене дістала, мам. Своїми нотаціями, своїми проблемами. Досить, — процідив він крізь зуби.

Хлопець спокійно, без жодних емоцій дістав із багажника цупку мотузку, притиснув матір до товстого стовбура сосни і холоднокровно прив’язав її до дерева. Шорстка кора боляче вп’ялася в спину.

— Сиди тут. Може, хоч так одумаєшся і перестанеш мені життя псувати, — кинув він через плече, сів у машину і, вдаривши по газах, зник за поворотом.

Ольга залишилася абсолютно сама. Вона стояла, міцно притиснута до холодного дерева, і дрібно тремтіла — чи то від пронизливого осіннього вітру, чи то від лихоманки, чи то від паралізуючого страху. Її свідомість відмовлялася приймати цю дику реальність. Вона просто не могла повірити, що хлопчик, якому вона співала колискові, заради якого недосипала ночей і віддавала останнє, виявився здатним на таку нелюдську жорстокість.

Минуло кілька нескінченно довгих, пекельних годин. Здавалося, життя повільно крапля за краплею залишає її змерзле тіло. Раптом почувся знайомий хрускіт гілок під колесами. Остап повернувся. Але не для того, щоб звільнити матір. Він повернувся за її золотою обручкою — єдиною коштовною річчю, яка залишалася в Ольги як пам’ять про покійного чоловіка.

Проте син не встиг підійти ближче. Саме в цей момент із-за дерев вийшов місцевий дільничний, який здійснював плановий патруль лісосмуги і вже встиг знайти прив’язану жінку. Побачивши людину у формі, Остап завмер, мов загнаний звір.

Ольга дивилася на свого кривдника, і в ту мить у її душі щось назавжди зламалося. Вона чітко усвідомила: цієї людини для неї більше не існує. Серце розлетілося на тисячі гострих уламків, але розум підказував, що саме зараз вона повинна знайти в собі сили діяти. Цей сирий ліс біля Бучі став для неї тією страшною точкою неповернення, після якої шляху назад вже не було. Вона вдивлялася в обличчя юнака, який стояв перед поліцейським, і не впізнавала власну дитину. Його очі — колись такі теплі, такі схожі на Тарасові — тепер були порожніми, злими і абсолютно чужими.

— Це мій син… він мене тут залишив, — тихо, але напрочуд твердо вимовила Ольга. Кожне вимовлене слово невидимим лезом різало її зсередини.

Дільничний — кремезний чоловік із суворим, втомленим поглядом — розуміюче кивнув і дістав рацію:

— Розберемося, Ольго Петрівно. Усе буде згідно із законом.

Остап нервово сіпнувся, спробував щось невиразно пробелькотіти на своє виправдання, але врешті-решт лише безвольно опустив голову, зрозумівши, що цього разу уникнути відповідальності не вдасться.

Вже у відділку поліції, сидячи під яскравим світлом казенної лампи, Ольга розповіла слідчому все до найдрібніших деталей. Вона говорила про свою хворобу, про байдужість, про мотузку, якою її в’язали, і про ту саму золоту обручку, за якою він повернувся. Її голос зрадницьки тремтів, пальці нервово м’яли паперову серветку, але жінка трималася з останніх сил. Вона точно знала, що не має права дозволити цьому жаху повторитися. Написати офіційну заяву на власну кровинку виявилося найважчим, найболючішим рішенням за все її життя.

— Ви точно впевнені у своїх свідченнях? Назад дороги не буде, — перепитав слідчий, уважно дивлячись на змучену жінку.

— Так, — луною відгукнулася вона, хоча всередині кричала від нестерпного материнського болю.

Вона розуміла єдину істину: якщо зараз проявить слабкість і відступить, Остап відчує цілковиту безкарність і піде ще темнішою, страшнішою дорогою, яка неминуче приведе його до прірви.

Судовий процес минув несподівано швидко. Зважаючи на всі обставини, Остапа визнали винним, але, врахувавши вік і відсутність попередніх судимостей, дали лише умовний термін. Коли суддя монотонним голосом зачитував вирок, хлопець стояв у залі суду, так і не наважившись підняти очей на присутніх. Ольга на те засідання не пішла. Її душа просто не могла витримати цього видовища — бачити свою дитину в ролі офіційного звинуваченого. Її колотило від самої лише думки про судову залу.

Одразу після суду Остап приїхав до їхньої троєщинської квартири. Він мовчки, не дивлячись у бік матері, зібрав у дорожню сумку свої нехитрі пожитки і попрямував до виходу.

— Куди ти йдеш? — запитала Ольга. Вона стояла в дверях вітальні, обхопивши себе руками, а в її голосі бриніло ледь помітне тремтіння.

— Не твоя справа, — холодно кинув він, переступаючи поріг.

Двері глухо грюкнули, відрізавши його від її життя назавжди. Відтоді жінка не мала жодного уявлення, де блукає її син і як складається його доля. І як би сильно не щеміло серце ночами, Ольга зусиллям волі змусила себе навчитися не думати про нього. Це був її єдиний спосіб вижити і не збожеволіти.

З часом вона повністю повернулася до роботи у школі. Життя тривало, але воно вже ніколи не могло стати таким, як раніше. У тиші порожньої квартири Ольга Петрівна часто поверталася подумки до свого минулого. Вона згадувала Тараса, його дзвінкий сміх, їхні довгі, романтичні прогулянки вечірнім Подолом. Іноді їй снилися кольорові, щасливі сни, де Остап знову був тим маленьким, світлоголовим малюком, який радісно бігав за нею по кімнаті, обіймаючи за коліна. Але сірий ранок щоразу безжально повертав її до реальності, де на неї чекали лише мовчазні стіни.

— Це тільки моя провина, — гірко шепотіла вона, перебираючи старі, пожовклі фотографії у потертому альбомі.