Він поїхав, залишивши матір саму — але згадав про одну річ і повернувся…
Зараз Ольга Петрівна може згадувати ті події зі спокійним серцем, хоча колись навіть у найстрашніших снах не могла уявити, куди заведе її власна доля. Ця історія бере свій початок багато років тому, у крихітному селі на Полтавщині. Там, серед безкраїх полів та яблуневих садів, минало її дитинство, а в юній голові тільки-но визрівали мрії про велике і світле майбутнє.
Вона зростала в простій, але надзвичайно згуртованій родині, де кожен стояв одне за одного горою. Батьки від зорі до зорі працювали на місцевій фермі: тато порався біля худоби, а мама пропадала на овочевих плантаціях. Їхнє сільське життя не відрізнялося розкішшю, проте було наповнене глибоким людським теплом. Сусіди ніколи не скупилися на допомогу, ділилися останнім, а вечори незмінно перетікали в довгі, душевні розмови на дерев’яному ганку під стрекотіння цвіркунів.
Скільки Ольга себе пам’ятала, вона марила професією вчительки. Ще дівчиськом із початкових класів вона заплющувала очі й бачила цю картину: ось вона стоїть біля великої дошки, тримає в руці крейду, а десятки дитячих очей із захопленням ловлять кожне її слово. Ця фантазія стала її особистим маяком, світло якого пробивалося крізь будь-які життєві негаразди.
Коли за спиною залишилися випускні іспити, дівчина прийняла тверде рішення підкорювати Київ. Вона марила вступом до педагогічного університету, аби нарешті втілити дитячу мрію в реальність. Батьки всіляко підтримували єдину доньку, хоча в їхніх очах і застигла німа тривога. Столиця здавалася їм паралельним всесвітом — галасливим, незрозумілим і небезпечним. Вони місяцями відмовляли собі в усьому, дбайливо відкладаючи кожну гривню, щоб дитина мала змогу оплатити навчання та винайняти бодай якийсь куток у великому місті.
Ольга досі до найменших дрібниць пам’ятає той день, коли її нога вперше ступила на перон київського вокзалу. Серце билося так гучно, що, здавалося, відлунювало у скронях, змішуючи дикий захват із липким страхом. Навколо височіли монументальні будівлі, повітря розривали різкі гудки автомобілів, а натовпи людей мчали кудись невпинним потоком. Усе це приголомшувало й разюче контрастувало з її рідним селом, де кожна собака знала тебе в обличчя.
Місто зустріло провінціалку пульсуючим гамором Хрещатика. Ольга стояла посеред широкої площі, буквально забувши, як дихати. Вона стільки разів уявляла цю вулицю, роздивляючись старі поштові листівки, але дійсність виявилася в сотні разів яскравішою. Людське море гуділо, немов розтривожений вулик, а вечірнє небо над її головою спалахувало мільйонами неонових вогнів. Вона б із радістю простояла так цілу вічність, просто вбираючи в себе магію столиці, але час невблаганно біг — потрібно було шукати гуртожиток.
Поблукавши містом, вона нарешті дісталася потрібної адреси на Подолі. Це була масивна стара будівля, стіни якої випромінювали різкий запах свіжої фарби, а коридори вібрували від багатоголосся студентської братії. На вахті її перехопила комендантка, Марія Іванівна. Це була літня жінка з напрочуд теплим поглядом і м’якою усмішкою, яка миттєво нагадала Ользі її власну бабусю.
— Ласкаво просимо, доню! Не бійся, тут усі свої, — заспокійливо промовила жінка, дбайливо проводжаючи першокурсницю до її нової кімнати.
За дверима вже вирувало життя. Троє дівчат — Оксана, Юля та Наталка — приїхали ще напередодні й встигли непогано здружитися. Ольга незграбно переступила поріг, поставивши потерту валізу біля одвірка, і відчула, як щоки заливає рум’янець.
— Привіт… Я Оля. Буду з вами жити, — майже пошепки видавила вона.
— О, свіжа кров! — дзвінко розреготалася Оксана, грайливо блиснувши темними очима. — Я Оксана, це он Юля, а там Наталка. Розбирай речі, не стій стовпом!
