У крижану зливу вона допомогла військовому — через тижні доля постукала до неї сама…
Він зупинився як укопаний. Вологий капюшон куртки трохи сповз назад, відкриваючи обличчя, на якому залягли глибокі тіні неймовірної втоми. А ще там був шрам. Довгий, нерівний рубець тягнувся від самої скроні аж до лінії щелепи. Він виглядав так, ніби шкіру випалило безжальним вогнем.
Чоловік подивився на неї з-під насуплених брів. Його голос прозвучав низько і хрипко, наче тертя каміння, але в ньому відчувалася жорстка стриманість. Він відповів, що не шукає жодних проблем. Катерина спокійно відказала, що вона цього і не стверджувала. Вони дивилися одне на одного кілька довгих секунд. Двоє абсолютних незнайомців, чиї життєві шляхи випадково перетнулися посеред нічного шторму. А потім вона просто потягнулася і відчинила пасажирські дверцята, запропонувавши підкинути його хоча б до траси, блокпоста або найближчої зупинки.
Він на мить завагався, кидаючи погляд на теплий, сухий салон автомобіля. Потім повільно кивнув і тихо подякував.
Коли чоловік опустився на сидіння, простір машини миттєво наповнився густим запахом мокрої тканини, холодної землі та чимось ледь вловимим металевим. Він зціпив зуби від болю, обережно влаштовуючись і намагаючись не турбувати правий бік. Його куртка була сильно пошарпана, подекуди виднілися плями від машинного мастила. На вологому рукаві Катя помітила вицвілий, але чіткий піксельний шеврон Збройних Сил.
Вона плавно вивернула кермо, повертаючись на слизьку дорогу, і лагідно запитала, чи він військовий. Чоловік дивився прямо перед собою в темряву і коротко поправив, що вже колишній, бо його списали. Вона кинула на нього співчутливий погляд, обережно уточнивши, чи це сталося після поранення та комісії. На його потрісканих, зблідлих губах промайнула гірка, ледь помітна посмішка. Він відповів питанням на питання, зауваживши, чи хіба зараз буває якось інакше.
Далі вони їхали в абсолютній тиші. У салоні не грало радіо, ніхто не намагався заповнити порожнечу пустими розмовами про погоду. Чути було лише монотонний гуркіт крапель по металевому даху та натужне гудіння старенької пічки, яка з усіх сил намагалася зігріти їхні змерзлі тіла. На кожному світлофорі Катерина крадькома роздивлялася його. Коротке армійське волосся, шрам, що ховався під вологим коміром нижче ключиці. Він здавався їй водночас дуже молодим і людиною, яка прожила вже кілька важких життів.
Вона запитала, куди він прямує. Виявилося, що він не місцевий і просто намагається дістатися до Макарова. Катерина ледь не вдарила по гальмах від здивування, адже до міста було понад тридцять кілометрів. Чоловік байдуже знизав плечима і відповів, що йшов пішки, бо не мав іншого вибору. Ці слова відгукнулися в її грудях різким, майже фізичним болем. Вона запитала про волонтерів чи соціальні служби, на що він видав короткий, зовсім невеселий смішок. Він сказав, що служби допомогли йому лише знайти двері на вихід.
Крізь завісу дощу попереду виринув іржавий вказівник повороту. Катя скинула швидкість, уважно вдивляючись у нічну імлу. Вона запропонувала висадити його тут, біля повороту, але він навіть не поворухнувся. Чоловік тихо, ніби звертаючись до самого себе, зізнався, що в нього немає жодних документів. Усе згоріло в машині під час евакуації з позицій, а в шпиталі сказали чекати на відновлені папери поштою. Катерина спохмурніла. Вона не могла повірити, що систему можна настільки зламати, щоб виписати поранену людину без документів і навіть без копійки на квиток.
Вона мовчки з’їхала на узбіччя і перевела важіль коробки передач у режим паркування. Її пальці завмерли на кермі. Вона навіть не встигла обдумати свої наступні слова, як вони самі зірвалися з губ. Катерина запитала, чи має він де переночувати цієї ночі. Він подивився на неї тим самим настороженим, гордим поглядом, який вона часто бачила у бідних покупців у пекарні — тих, хто рахував копійки на хліб, але задихався від сорому попросити про допомогу. Він відповів, що обов’язково щось знайде. Але вона твердо заперечила, наголосивши, що питала зовсім не про це.
Вже за десять хвилин він сидів за її маленьким кухонним столом. З його важкого одягу стікала крижана вода прямо на старий рушник, який Катерина завбачливо кинула на лінолеум. Вона поставила перед ним великий кухоль гарячого чаю і тихо показала на поличку, де вранці можна буде знайти банку з розчинною кавою.
Аліса на мить визирнула з темного коридору, міцно обіймаючи свого ведмедика, але Катя ніжною усмішкою і тихим шепотом відправила доньку назад у тепле ліжко. Вона ніколи не була наївною жінкою. Але щось у глибокому мовчанні цього пошрамованого солдата підказувало, що він несе на своїх плечах тягар, якого не повинна нести жодна жива істота. Цієї ночі на її старенькому дивані було вільне місце. І це було все, що йому справді потрібно.
Наступного ранку чоловіка вже не було.
