У крижану зливу вона допомогла військовому — через тижні доля постукала до неї сама…
Злива обрушилася на землю з якоюсь первісною, сліпою люттю. Це був не просто осінній дощ, а щільна, непроглядна стіна крижаної води, що з гуркотом розбивалася об асфальт і перетворювала світло зустрічних фар на тьмяні, розмиті плями. Здавалося, ніби сама ніч плаче великими, важкими сльозами.
Катерина Мельник до болю в суглобах стискала кермо свого старенького зеленого «Рено Кангу». Кісточки її пальців давно побіліли від напруги, а очі боліли від постійного вдивляння у залите водою лобове скло. Двірники робочої автівки ритмічно, але з останніх сил металися туди-сюди, майже не справляючись із потопом. Вона хотіла лише одного — якомога швидше дістатися додому, і зовсім не планувала робити жодних зупинок на цій безлюдній трасі.
На годиннику минала восьма вечірня година. Катя мала б бути вдома ще затемна. Там, у теплій кімнаті, її маленька донька Аліса, одягнена в улюблену м’яку піжаму, напевно, вже сиділа на ліжку. Вона притискала до грудей свого старого, затертого плюшевого ведмедя, слухала завивання вітру за вікном і чекала, коли мама нарешті прийде, щоб побажати їй на добраніч.
Але старезна робоча машина їхньої місцевої пекарні знову підвела. Катерині довелося затриматися після довгої зміни. Вона стояла під пронизливим вітром та крижаними краплями, допомагаючи власнику натягувати важкий брезентовий тент на кузов, щоб негода не знищила мішки з борошном.
Вона ніколи не скаржилася на такі речі. Ні тоді, коли в їхньому старому будинку моторошно хрипів і раптово гаснув газовий котел. Ні тоді, коли під час кожної сильної грози загрозливо блимало світло. І навіть тоді, коли стос неоплачених рахунків на кухонному столі ставав вищим, ніж залишок її скромної зарплати.
Катя давно не мріяла про розкіш. Вона навчилася жити заради найнеобхіднішого. І цього штормового вечора її єдиним бажанням були тепла ковдра, двигун, який дивом не затих посеред калюж, і вузька звивиста дорога неподалік Ясногородки, що вела до її порогу. Усі інші машини вже давно промчали повз, ховаючись від негоди. Більшість водіїв просто натиснули б на газ.
Поки вона не побачила його.
Він повільно брів вузьким, розмитим узбіччям. Чоловік опустив голову так низько, ніби намагався сховатися від шквального вітру, а його одяг наскрізь просочився водою і прилип до тіла, немов друга, крижана шкіра. З кожним кроком він важко завалювався набік, сильно накульгуючи. За його спиною висів масивний тактичний рюкзак, який, здавалося, тягнув його до самої землі своєю мертвою вагою.
Катерина порівнялася з ним, і в неї раптом перехопило подих. Здорова, раціональна і до смерті втомлена частина її свідомості кричала не скидати швидкість. Внутрішній голос, вигострений роками самостійного життя та тривожними новинами, бив на сполох, нагадуючи, що підбирати незнайомців на темній трасі — це невиправданий ризик.
Але потім щось глибоко в грудях болісно стиснулося. Самотній силует солдата, якого повільно поглинала безжальна темрява, не відпускав її погляду. У пам’яті раптом виринув дзвінкий, чистий голос її доньки, який колись запитав, чому люди іноді йдуть під дощем зовсім одні. І Катерина почула, як її власне серце відповідає тими ж словами, що й тоді. Тому що іноді просто ніхто не зупиняється. А ще вона згадала свого покійного батька, який завжди казав, що коли інші проїжджають повз, можливо, це знак, що зупинитися маєш саме ти.
Вона плавно натиснула на педаль гальма. Стареньке авто скрипнуло і завмерло на узбіччі.
Чоловік навіть не підвів голови. Напевно, він уже втратив будь-яку надію на допомогу і вирішив, що машина просто скинула швидкість перед різким поворотом. Катерина перехилилася через пасажирське сидіння, опустила скло і, намагаючись перекричати гуркіт зливи, покликала його. Вона м’яко запитала, чи з ним усе гаразд.
