Під дощем він допоміг жінці з дитиною — повернувшись зранку, завмер на порозі

Назар відчув, як повітря в залі миттєво загусло від напруги. Цей проєкт був кровоносною системою його компанії.

— Василю Юрійовичу, я щиро перепрошую за ці тимчасові турбулентності. Ми вже активно шукаємо вихід із ситуації. Можу вас особисто запевнити — нового підрядника буде знайдено і затверджено найближчим часом, — Назар впевнено подивився в очі інвестору.

— Я доросла людина і чудово розумію, що бізнес не буває без форс-мажорів. Для мене показовим є інше — те, як ви долаєте ці кризові моменти. Мені просто необхідно бачити, що штурвал у надійних руках, — абсолютно доброзичливо, без краплі роздратування відповів Василь Юрійович.

— Саме так і є, Василю Юрійовичу. Ситуація під нашим повним контролем, — твердо додав Назар.

Наступні кілька годин перетворилися на мозковий штурм. Вони препарували проєкт на дрібні атоми: аналізували кожну статтю витрат у гривнях, переглядали складну логістику, прораховували ризики. Назар та Богдан по черзі представляли інвестору запасні плани, аби унеможливити будь-які затримки виробництва. Коли офіціанти почали непомітно прибирати сусідні столики, а годинник показав північ, перемовини нарешті завершилися.

Смертельно втомлений, але наповнений професійним задоволенням, Назар міцно потиснув руку інвестору.

— Безмежно вдячний за ваш час та конструктивний підхід, Василю Юрійовичу. Я переконаний, що цей проєкт стане справжнім трампліном для нас обох.

— І вам спасибі, Назаре Івановичу. Чесно зізнаюся, ваш антикризовий менеджмент мене приємно вразив. Чекатиму хороших новин про просування справ, — щиро всміхнувся співрозмовник.

Коли Назар вийшов на вулицю, він дозволив собі розслаблено видихнути. Попри тотальний хаос в особистому житті, він зміг втримати баланс на роботі. Його «Шкода» вже чекала неподалік. Нічний дощ важкими краплями барабанив по металевому даху авто, створюючи монотонний, заспокійливий ритм. Водій Ігор гранично обережно вів машину блискучими від води, безлюдними київськими вулицями, а Назар задумливо спостерігав за химерними струмками, що стікали по склу.

— Ігоре, гальмуй! Різко! — раптом вигукнув він, подавшись уперед.

Його погляд вихопив на темному узбіччі жіночий силует. Вона стояла під дірявою старою парасолькою, відчайдушно притискаючи до грудей крихітний згорток — немовля. Шини тихенько скрипнули по мокрому асфальту. Назар вискочив під крижану зливу, навіть не накинувши пальта. Наблизившись, він чітко побачив, як змерзла жінка намагається власним тілом захистити дитину від пронизливого вітру.

— Доброї ночі! — його голос звучав максимально м’яко, аби не налякати незнайомку. — Я просто не можу проїхати повз. Дозвольте вам із малюком переночувати в теплі.

Він без тіні вагань дістав із кишені ключі від своєї квартири на Русанівці й простягнув їх жінці. Вона підвела на нього очі, повні недовіри, яка швидко змінилася абсолютною безвихіддю та втомою. Відмовитися вона не мала сил.

— Ой, Господи… Дякую вам безмежно! Ви наш рятівник! — її голос сильно дрижав від холоду та несподіваної вдячності.

— Ігоре, план змінюється. Завези мене зараз до «Кнайпи» на Андріївському, а потім достав їх просто до мене додому. Простеж, щоб вони зайшли у квартиру і щоб усе було гаразд, — скомандував Назар своєму водієві.

Жінка ще раз прошепотіла слова подяки й швидко сховалася з немовлям у теплому салоні авто.

Доїхавши до знайомого бару, де на нього вже чекав Богдан, Назар почувався абсолютно розбитим. Допомога незнайомці дала короткий спалах тепла, але важкий тягар провини перед Оксаною продовжував тиснути на груди. Зайшовши до напівпорожньої «Кнайпи», він одразу побачив друга. Богдан сидів за масивною дерев’яною стійкою, а перед ним уже стояли дві чарки з міцною домашньою настоянкою.

— Друже, я вже грішним ділом подумав, що ти поїхав відсипатися, — тепло всміхнувся Богдан, посуваючи до нього прозору чарку.

— Мушу хоч трохи скинути напругу. Цей тиждень виявився справжнім пеклом, — видихнув Назар, важко опускаючись на високий стілець.

— Що там із Оксаною? Як усе пройшло? — прямо, без зайвих вступів запитав друг.

Назар зробив глибокий вдих, перехилив чарку, відчуваючи, як міцний напій обпікає горло, і почав свою розповідь. Він виклав усе: як ухвалював рішення про клініку, як приїхали санітари, і як відчайдушно вона кричала, проклинаючи його.

— Ти зробив максимум, Назаре. Іноді життя заганяє нас у кут, і щоб врятувати найрідніших, доводиться робити найболючіші кроки, — Богдан слухав уважно, не перебиваючи.

— Розумом я це осягаю, але серцю від цього не легше. У мене таке відчуття, ніби я власноруч її зрадив, хоча щоразу намагаюся переконати себе, що це був єдиний вихід, — Назар обхопив голову руками, ховаючи очі.

— Ти вчинив правильно. Повір мені. Оксана прийде до тями і все зрозуміє, от побачиш, — Богдан підтримав його міцним дружнім поплескуванням по плечу.

Вони засиділися в барі дуже довго. Говорили про життя, про химерні повороти долі, про плани компанії. А вже на ранок Назар повільно, відчуваючи свинцеву втому в ногах, підіймався сходами до своєї квартири на Русанівці.

Він тихо повернув ключ, роззувся і пройшов на кухню. На порозі чоловік завмер, мов укопаний. Його серце зробило кульбіт і шалено забилося об ребра від того, що він побачив. Біля кухонного столу розгублено стояла його хатня робітниця Галина. А просто на столі, ретельно загорнутий у теплу пухнасту ковдру, мирно лежав маленький хлопчик.

— Назаре Івановичу… — обережно почала жінка. У її очах плескалася неприхована тривога. — Я прийшла зранку прибрати і почула дитячий плач. Знайшла малого прямо тут. І ось цю записку поруч. Але у квартирі більше нікого не було.