Під дощем він допоміг жінці з дитиною — повернувшись зранку, завмер на порозі

Очі Оксани розширилися від тваринного жаху.

— Ти збожеволів?! Ти хочеш віддати мене туди силоміць?! — вона різко скочила з ліжка, задкуючи до стіни.

— Благаю тебе, спробуй зрозуміти! Я роблю це виключно з любові до тебе. Я не можу більше безпорадно спостерігати, як ти згораєш, — Назар зробив крок назустріч, простягаючи руки.

— Ні! Не наближайся! Ти не маєш жодного права! — вона закричала, по її щоках градом покотилися сльози відчаю.

Тієї ж секунди пролунав різкий дзвінок у вхідні двері. Час вийшов. Назар, опустивши голову, спустився на перший поверх і клацнув замком. На порозі стояли двоє кремезних чоловіків у медичних костюмах.

— Назаре Івановичу? Ми приїхали за Оксаною Петрівною, — діловито повідомив один із них, блиснувши посвідченням.

Назар мовчки кивнув, вказуючи на сходи. Оксана стояла на верхній сходинці, затиснута в кут власним страхом і відчуттям абсолютної зради.

— Мені так шкода… — прошепотів чоловік. Усередині нього щось безповоротно обірвалося.

Коли санітари піднялися до неї, почалося найстрашніше. Оксана почала відчайдушно пручатися. Вона кричала, благала, виривалася з їхніх рук. Кожен її здавлений крик бив Назара гірше за батіг. Він стояв унизу, притулившись спиною до холодної стіни, заплющивши очі. Він переконував себе, що рятує її, але відчував себе катом.

— Пробач мені… — безупинно шепотів він у порожнечу, коли медичне авто розчинилося в нічній темряві. Ця ніч стала рубіконом, і Назар міг лише молитися, аби цей страшний крок справді приніс їй зцілення.

У непроглядній темряві свого кабінету Назар сидів перед мерехтливим екраном смартфона. Сцена примусової госпіталізації дружини крутилася перед очима на повторі. Квартира здавалася моторошно порожньою, і ця тиша тиснула на барабанні перетинки. Він знав, що найважче ще попереду — потрібно було зателефонувати тестеві.

Назар довго дивився на контакт у телефонній книзі, збираючи залишки волі в кулак. Нарешті він натиснув виклик. Після кількох довгих гудків на тому кінці підняли слухавку.

— Доброї ночі. Це Назар. Петре Івановичу, ви можете говорити? — його голос звучав глухо і надламано.

— Назаре? Щось трапилося? Ти звучиш так, ніби світ перевернувся, — літній чоловік одразу вловив тривожні нотки.

— Так, Петре Івановичу. Це стосується Оксани. Справа дуже серйозна.

— Кажи як є. Я слухаю.

Назар набрав повні груди повітря.

— Їй стало зовсім зле. Стан різко погіршився. Я був змушений ухвалити рішення про госпіталізацію. Її щойно забрали до клініки.

На тому кінці дроту запала важка, гнітюча тиша.

— Госпіталізація? Назаре, чому я дізнаюся про це постфактум?! Що саме сталося з моєю донькою? — голос тестя затремтів від прихованого гніву.

— Петре Івановичу, я розумію вашу реакцію. Я мав попередити. Але все розвивалося надто стрімко. Вона стала абсолютно неконтрольованою, почалися серйозні проблеми з алкоголем. Я боявся, що вона заподіє собі шкоду, — Назар ледве стримував власні емоції.

— Я розумію, що тобі було нелегко. Але вона моя дитина, Назаре. Я мав право знати, перш ніж викличеш санітарів.

— Я винен перед вами. Пробачте мені. Я просто хотів її врятувати, діяв на емоціях.

Петро Іванович важко зітхнув.

— Я не тримаю на тебе зла, синку. Я знаю, як сильно ти її любиш. Скажи головне: як вона зараз? Вона в надійних руках?

— Так. Її веде Юрій Васильович. Він запевнив, що зроблять усе можливе.

— Дякую, що дбаєш про неї. Тримай мене в курсі найменших змін.

— Обов’язково. Дякую, що зрозуміли мене, Петре Івановичу.

Вимкнувши телефон, Назар опустив важку голову на руки. Ця розмова трохи зняла напругу, але фізичне та моральне виснаження накрило його з головою.

Ранок непомітно закрався до кімнати, розфарбовуючи стіни у сірі тони. Раптовий дзвінок мобільного змусив його здригнутися. Це була секретарка.

— Доброго ранку, Назаре Івановичу. Це Олена. Телефоную нагадати: рівно о десятій у вас заброньовано столик у ресторані на Подолі. Зустріч зі Степаном Михайловичем щодо нового виробничого проєкту.

— Дякую, Олено. Я пам’ятаю, — машинально відповів він, намагаючись повернутися до реальності.

Бізнес не прощав слабкостей. За кілька годин Назар уже входив до затишного залу ресторану на Подолі. Степан Михайлович, солідний чоловік у дорогому костюмі, чекав за столиком у кутку.

— Назаре Івановичу! Радий зустрічі! — він підвівся і міцно потиснув руку.

— Взаємно, Степане Михайловичу. Вдячний, що змогли виділити час.