Під дощем він допоміг жінці з дитиною — повернувшись зранку, завмер на порозі

Обличчя Назара миттєво потьмяніло.

— Сьогодні пас. Зранку ми з Оксаною сильно поскандалили. Мушу їхати додому, гасити пожежу, — його голос стишився, а погляд став важким і відстороненим.

— Знову? Щось критичне? — Богдан прибрав ноги зі столу, миттю втративши розслаблений вигляд.

Назар глибоко зітхнув.

— Усе те саме. Замкнене коло. Вона кричить, що задихається в цих стінах, що живе як у клітці. А я… а я просто намагаюся втримати цей бізнес на плаву. Розійшлися зранку так, що іскри летіли.

— Розумію тебе, — Богдан співчутливо поплескав друга по плечу. — І як плануєш виправляти ситуацію?

— Спробую організувати щось на кшталт романтичної вечері. Свічки, тиша. Треба якось донести до неї, що вона для мене — найголовніше, попри всю цю біганину.

— Ідея хороша. Оксана — золото, просто їй зараз потрібна увага. Якщо раптом знадобиться моя допомога — ти знаєш мій номер.

— Дякую, Бодю. Але тут я маю розібратися сам, — Назар силувано всміхнувся.

Вони ще кілька хвилин перекидалися фразами про поточні справи, аж поки Богдан не глянув на екран смартфона.

— Буду бігти, — сказав він, підіймаючись.

— Завтра зранку чекаю в офісі.

— Без питань. До завтра.

Проводівши друга, Назар залишився сам. Він дістав телефон і почав методично обдзвонювати столичні заклади. Завдання виявилося із зірочкою: десь усі столики були заброньовані під зав’язку, десь атмосфера здавалася надто пафосною. Зрештою, йому вдалося знайти ідеальний компроміс — затишний ресторанчик на Подолі з чудовою авторською кухнею. Назар забронював стіл на двох, кілька разів наголосивши адміністратору на важливості вечора.

Але реальність мала свої плани на цю ніч. З роботи він вирвався значно пізніше, ніж розраховував. Київ уже потонув у густих сутінках, і лише жовтувате світло ліхтарів на Русанівській набережній вихоплювало з темряви мокрий асфальт. Під’їхавши до свого будинку, Назар здивовано звів брови: місце, де зазвичай паркувалася Оксана, було порожнім. Вона завжди поверталася додому раніше за нього.

Відпустивши водія, він вийшов із машини. Прохолодне нічне повітря трохи прояснило думки. Назар швидко здолав сходи, безшумно повернув ключ у замку і ступив у темний коридор.

— Оксано! — гукнув він у порожнечу. Відповіддю була глуха, гнітюча тиша. У квартирі не працював телевізор, не грала музика — нічого з того, чим дружина зазвичай наповнювала простір.

Залишивши портфель на підлозі, він швидким кроком рушив до кухні. На столі сиротливо стояли два чистих кришталевих келихи та недопита пляшка одеського вина «Шабо», залишені ще з їхньої ранкової суперечки. А от що змусило його серце пропустити удар, так це жіноча сумка, недбало кинута на стілець. Куди вона могла піти без документів і грошей?

Повернувшись до вітальні, Назар помітив тьмяне миготіння екрана на журнальному столику. Це був її телефон. Один пропущений виклик і одне відкрите повідомлення. Пальці чоловіка зрадливо затремтіли, коли він вчитувався в рядки на екрані: «Мені довелося вийти, повернуся пізніше, не чекай».

Страх холодною рукою стиснув горло. Назар важко опустився на диван, намагаючись опанувати себе. І саме тієї миті його погляд зачепився за складений навпіл аркуш паперу біля пульта. Знайомий, трохи нервовий почерк Оксани. Він розгорнув записку: «Назаре, мені треба подумати. Сьогоднішній ранок показав, що в нас усе йде не так, як мало б. Я поїхала до подруги. Поговоримо, коли повернуся».

Папірець вислизнув із пальців. Чоловік заплющив очі, роблячи глибокий вдих. Де він схибив? У який момент їхнє спільне життя перетворилося на поле бою?

Години тягнулися нестерпно довго. Вже глибокої ночі тишу двору розірвав звук автомобільного двигуна. Назар підскочив з дивана як ужалений і кинувся до вікна. Крізь щілину у шторах він побачив, як біля під’їзду зупинилося таксі «Уклон». Дверцята відчинилися, і звідти вкрай невпевнено вибралася Оксана. Її рухи були розкоординованими, а вигляд — абсолютно розгубленим.

Назар вилетів на вулицю саме тієї миті, коли дружина спіткнулася і ледь не впала на мокрий асфальт. Він міцно підхопив її під лікоть.

— Оксано, що з тобою відбувається? — його голос дрижав від суміші жаху й нерозуміння. Від неї тягнуло різким запахом алкоголю.

Вона повільно підвела на нього каламутний погляд. Її обличчя перекосила гірка, майже божевільна усмішка.

— Що зі мною? — язик не слухався її, слова виповзали повільно, наче отруйні змії. — Я… я тебе ненавиджу!

Ці три слова вдарили сильніше за будь-який фізичний удар. Назар мовчки, стиснувши щелепи, допоміг їй дійти до квартири, обережно стягнув із неї пальто і вклав у ліжко. Оксана провалилася в глибокий, важкий сон ще до того, як її голова торкнулася подушки.